Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров

паперові квіти, і королі з бородами двірників. Дуже часто приходили чорні й рожеві десятки. Одно слово, йшла та гидота, яку офіціально називають «бакара», а неофіціально —»бак» або «жир». І тільки тоді, коли люстри жовтіють і гаснуть, коли під плакатами «спати заборонено» хропуть і захлинаються на стільцях невдахи у поношених комірцях, настає чудо. Банки раптом починають в'язатися, огидні фігури і десятки зникають, приходять восьмаки й дев'ятки. Картяр уже не метається по залу, не витискує карту, не зазирає на неї знизу. Він відчув свою щасливу талію. І вже марафони товпляться позаду щасливця, сіпають його за плечі й по-підлабузницькому шепочуть: «Дядю Юра, дайте три карбованці». А він, блідий і гордий, зухвало перевертає карти під вигуки: «Звільняється місце за дев'ятим столом!» і «Аматорські, надішліть по полтинику!»— потрошить своїх партнерів. І зелений стіл, розграфлений білими лініями і дугами, стає для нього веселим і радісним, як футбольне поле.

Остап уже не мав сумнівів. У грі стався злам. Все неясне стало ясним. Велика кількість людей з вірьовочними вусиками і королівськими бородами, з якими довелося здибатися Остапу і які лишили слід у жовтій папці з шнурками від черевиків, раптом відійшли вбік і на передній план, знищуючи все і вся, висунулося білооке свиняче рило з пшеничними бровами і глибокими єфрейторськими зморшками на щоках.

Остап поставив крапку, промокнув життєпис пресом з срібним ведмедиком замість ручки і почав підшивати документи. Він любив тримати справи в порядку. Востаннє помилувався він добре випрасуваними свідченнями, телеграмами і різними довідками. У папці були навіть фотографії і виписки з бухгалтерських книг. Все життя Олександра Івановича Корейка лежало у папці, а разом з ним там були пальми, дівчата, синє море, білий пароплав, голубі експреси, дзеркальний автомобіль і Ріо-де-Жанейро, чарівне місто в глибині бухти, де живуть добрі мулати і де переважна більшість громадян ходить у білих штанях. Нарешті великий комбінатор натрапив на того індивідуума, про якого мріяв усе життя.

— І навіть нікому оцінити мій титанічний труд, — тоскно сказав Остап, підводячись і зашнуровуючи товсту папку. — Балаганов дуже милий, але дурень. Паніковський — просто сварливий дід. А Козлевич — ангел безкрилий. Він зараз не має сумнівів у тому, що ми заготовляємо роги для потреб мундштучної промисловості. Де ж мої друзі, мої дружини, мої діти? Одна надія, що шановний Олександр Іванович оцінить мій великий труд і видасть мені на бідність тисяч п'ятсот. А втім, ні! Менше мільйона тепер не візьму, інакше добрі мулати просто не будуть мене поважати.

Остап вийшов з-за столу, взяв свою завітну папку і почав замрійливо походжати у порожній конторі, обходячи машинку з турецьким акцентом, залізничний компостер і майже торкаючись головою оленячих ріг. Білий шрам на горлі Остапа порожевів. Поступово рухи великого комбінатора уповільнювались, і його ноги у червоних черевиках, придбаних випадково в грецького матроса, почали безшумно пливти по підлозі. Не помітив, як і сам почав рухатись боком. Правою рукою він ніжно, як дівчину, притис до грудей папку, а ліву витяг вперед. Над містом досить виразно залунало каніфольне скрипіння колеса Фортуни. Це був тонкий музикальний звук, який раптом перейшов в легенький скрипічний унісон… І давно забута мелодія, що брала за серце, примусила звучати всі предмети, які були зараз у Чорноморській філії Арбатовської контори в справі заготівлі рогів і копит.

Першим почав самовар. З нього несподівано випала на тацю охоплена полум'ям вуглина. І самовар заспівав:

Под знойным небом Аргентины, Где небо южное так сине…

Великий комбінатор танцював танго. Його медальне обличчя було повернуте в профілі. Він ставав на одно коліно, швидко підводився, обертався і, легенько переступаючи ногами, знову плив вперед. Невидимі пари у фраках розліталися фалдами при несподіваних поворотах.

А мелодію вже перехопила друкарська машинка з турецьким акцентом.

… Гдэ нэбо южноэ так синэ, Гдэ жэнщины, как на картинэ…

І незграбний, бувалий в бувальцях чавунний компостер приглушено зітхав, згадуючи часи, яким уже нема вороття:

… Где женщины, как на картине, Танцуют все танго.

Остап танцював класичне провінціальне танго, яке виконували в театрах мініатюр двадцять років тому, коли бухгалтер Берлага носив свій перший котелок, Скумбрієвич служив у канцелярії градоначальника, Полихаєв складав іспит на перший чин табеля про ранги, а зіцголова Фунт був ще бадьорою сімдесятирічною людиною і разом з іншими пікейними жилетками сидів у кафе «Флоріда», обмірковуючи жахливий факт закриття Дарданелл у зв'язку з італо-турецькою війною. І пікейні жилетки, на ті часи ще рум'яні й гладенькі, перебирали по кісточках політичних діячів тієї доби. «Енвербей — це голова, Юан-Ши-кай — це голова, Пуришкевич — все-таки теж голова!»— говорили вони. І вони вже тоді стверджували, що Бріан — це голова, тому що він і тоді був міністром.

Остап танцював. Над його головою поскрипували пальми і пролітали райдужні пташки. Океанські пароплави терлись бортами об причали Ріо-де-Жанейро. Кмітливі бразільські купці на очах у всіх займалися кофейним демпінгом і у відкритих ресторанах місцеві молодики розважалися спиртними напоями.

— Командувати парадом буду я! — викрикнув великий комбінатор.

Погасивши світло, він вийшов з кімнати і попрямував найкоротшим шляхом на Малу Касательну вулицю. Бліді циркульні ноги прожекторів розходилися по небу, спускалися вниз, раптом зрізали шматок будинку, відчиняючи балкон чи скляну арнаутську галерею з остовпілою від несподіванки парочкою. З-за рогу назустріч Остапу, похитуючись і стукаючи гусеничними стрічками, виїхали два невеличких танки з круглими грибами-верхівками. Кавалерист, перегнувшись з сідла, розпитував пішохода, як ближче