Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров
— Я не хочу бути членом суспільства! — раптом заявив Паніковський і, притишивши голос, додав — Ваш Бендер — ідіот. Затіяв ці дурні розшуки, коли гроші можна взяти сьогодні голими руками.
Тут уповноважений у справі копит, не роздумуючи більше про улюбленого начальника, присунувся до Паніковського. І той, весь час відгинаючи вниз непокірну манишку, розповів йому про дуже серйозний дослід, який він проробив на свій страх і риск.
Того дня, коли великий комбінатор і Балаганов ганялися за Скумбрієвичем, Паніковський самовільно залишив контору на старого Фунта, потай пробрався до кімнати Корейка і, користуючись відсутністю господаря, провів там старанний огляд. Звичайно, ніяких грошей він у кімнаті не знайшов, але виявив дещо краще — гирі, дуже великі, чорні гирі, пудів з півтора кожна.
— Вам, Шуро, я скажу як рідному. Я розкрив секрет цих гир.
Паніковський нарешті впіймав живий хлястик своєї манишки, пристебнув її до ґудзика, на штанях і урочисто глянув на Балаганова.
— Який же може бути секрет? — розчаровано промовив уповноважений у справі копит. — Звичайні гирі для гімнастики.
— Ви знаєте, Шуро, як я вас поважаю, — загарячкував Паніковський, — але ви віслюк. Це золоті гирі! Розумієте? Гирі з чистого золота! Кожна гиря по півтора пуди. Три пуди чистого золота! Це я одразу збагнув, мене прямо як ударило! Я став перед цими гирями і скажено реготав. Яка ж падлюка цей Корейко! Відлив собі золоті гирі, замалював їх чорною фарбою і думає, що ніхто не взнає! Вам, Шуро, я скажу як рідному, — невже я розказав би вам цей секрет, якби міг винести гирі сам? Але я стара, хвора людина, а гирі важкі. І я вас запрошую як рідного. Я не Бендер. Я чесний!
— А раптом вони не золоті? — запитав улюблений син лейтенанта, якому дуже хотілося, щоб Паніковський якомога швидше розвіяв його сумніви.
— А які ж вони, по-вашому? — іронічно запитав порушник конвенції.
— Так, — сказав Балаганов, моргаючи рудими віями, — тепер все ясно. Ти диви, старий — і все розкрив! А Бендер справді робить щось не те: пише папірці, їздить… Ми все ж таки дамо йому частину, по справедливості, га? — 3 якої речі? — заперечив Паніковський. — Все нам! Тепер ми почнемо чудове життя, Шуро! Я вставлю собі золоті зуби і одружусь, їй-богу, одружусь! Чесне, благородне слово!
Цінні гирі вирішили вилучити негайно.
— Заплатіть за кефір, Шуро, — сказав Паніковський, — потім розрахуємось.
Змовники вийшли з буфету і, засліплені сонцем, почали кружляти по місту. їх мучило нетерпіння. Вони довго простоювали на міських мостах і, налягаючи животами на парапети, байдуже дивилися вниз, на дахи будинків, на вулиці, що спускалися до гавані, по яких обережно, мов коні, з'їжджали вантажні машини. Жирні портові горобці довбали клювами бруківку, в той час як з усіх підворіть за ними стежили брудні коти. За іржавими дахами, за вікнами-ліхтарями горищ і за антенами виднілася просинь води, невеличкий катер, що мчав щодуху, і жовта труба пароплава з великою червоною літерою.
Час від часу Паніковський підводив голову і починав рахувати. Він переводив пуди у кілограми, кілограми — у старозавітні золотники і щоразу у нього виходила така манлива цифра, що порушник конвенції навіть тихенько повискував.
Об одинадцятій годині вечора молочні брати, згинаючись від двох важких гир, йшли у напрямку контори у справі заготівлі рогів і копит. Паніковський ніс свою пайку обома руками, випинаючи живіт і радісно пихкаючи. Він часто спинявся, ставив гирю на тротуар і бурмотів: «Одружусь! Чесне, благородне слово, одружусь!» Здоровань Балаганов тримав гирю на плечах. Іноді Паніковський ніяк не міг звернути за ріг вулиці, бо гиря по інерції продовжувала тягти його вперед. Тоді Балаганов вільною рукою притримував Паніковського за комір і надавав його тілу потрібного напрямку. Біля дверей контори вони спинилися.
— Зараз ми одпиляємо по шматочку, — діловито сказав Паніковський, — а завтра вранці продамо. Я маю знайомого годинникаря, пана Біберхама. Він дасть справжню ціну. Не те що в Чорноторзі, де справжньої ціни не дадуть.
Але в цю мить змовники помітили, що з-під зелених конторських завісок пробивається світло.
— Хто ж там може бути у таку пору? — здивувався Балаганов, нагинаючись до замкової шпарки.
За письмовим столом, освітлений бічним світлом яскравої штепсельної лампи, сидів Остап Бендер і щось швидко писав.
— Письменник! — сказав Балаганов, заливаючись сміхом, і поступився місцем біля замкової шпарки Паніковському.
— Звичайно, — зауважив Паніковський, надивившись досхочу, — знову пише. їй-богу, ця жалюгідна людина мене смішить. Але ж де ми пилятимемо?
І, пристрасно радячись про необхідність завтра ж уранці продати два шматочки золота годинникареві, молочні брати підняли свої ноші і зникли в темряві.
А в цей час великий комбінатор закінчував життєпис Олександра Івановича Корейка. З усіх п'яти хаток, з яких складалася чорнильниця «Обличчям до села», були зняті бронзові кришечки. Остап вмокав перо, куди потрапить рука, йорзав на стільці і совгав під столом ногами. Обличчя його було зморене, як у картяра, що всю ніч програвав і лише над ранок йому пощастило. Всю ніч не в'язалися банки і не йшла карта. Картяр міняв столи, намагався ошукати долю і найти везуче місце. Але карта вперто не йшла. Він уже почав «видушувати», тобто, глянувши першу карту, повільно висовувати з-за її «сорочки» іншу, він уже клав карту на край стола і дивився на неї знизу, вже складав обидві карти сорочками наверх і розгортав їх, як книгу, — одно слово, проробляв все те, що проробляють люди, коли їм не щастить в дев'ятку. Але це не допомагало. До рук потрапляли здебільшого самі картинки: валети з вірьовочними вусиками, дами, які нюхали
