На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Ні, сказав я їм! Чи можемо ми дозволити цим варварам, цим тваринам із крижаної Півночі, втручатися у наш життєвий устрій? Чи можемо ми дозволити, щоб цей вогник свободи посеред мороку світу погаснув? Ні, сказав я їм! Наша свобода не продається, бо вона безцінна! У цьому, мої друзі, мої співвітчизники, мої співгромадяни, у цьому можете не сумніватись... ми виграємо цю війну!

Здійнялась ще одна гігантська хвиля схвальних вигуків. Джезаль зглитнув слину і нервово озирнувся. Поряд із ним стояв Бремер дан Горст. Паскудний здоровило мав нахабство підморгнути, а вишкірювався він так, немов йому і море було по коліна.

— «Клятий йолоп», — подумки промовив Джезаль.

— Отже, мої друзі, отже, — долинули останні крики Хоффа, — коли ми стоїмо на самісінькому краєчку страшної небезпеки, то хіба може бути краща нагода для святкування вмінь, сили та майстерності найвідважніших синів нашої нації?! Шановні співвітчизники, шановні співгромадяни Союзу, я познайомлю вас із нашими учасниками!

Масивні двері відчинились, і від раптового, оглушливого ревіння юрби у залі затремтіли крокви. Перша пара фехтувальників вирушила яскравим проходом, а за нею ще одна і ще. Джезаль був упевнений, що застигне, витріщаючись, наче кролик, але коли підійшла його черга, ноги самі мужньо понесли його разом з ногами Горста, і підбори блискучих чобіт застукотіли по плитці підлоги у бік високих дверей.

Площа Маршалів змінилась. Доокруж здіймалися величезні, переповнені бурхливим натовпом трибуни, тягнучись усе далі і далі, все вище і вище навсебіч. Поміж тих височенних трибун учасники пройшли, наче по глибокій долині, до центру цієї велетенської арени, а бруси, поперечки й підпори завтовшки як стовбури оточували їх, наче дрімучий ліс. Прямо перед ними, начебто дуже далеко, розташовувалось фехтувальне коло — невеликий кружок висохлої жовтої трави серед моря облич.

У перших рядах Джезаль розрізняв багатіїв і вельмож. Одягнені у свої найкращі шати, вони прикривали очі від яскравого сонця, вдаючи на світський лад, що їх не надто цікавить видовище, що розгорталося перед ними. Далі назад і вище постаті ставали все розмитішими, а їхній одяг — дешевшим. Переважна більшість здавалася просто кольоровими цяточками та плямками, що облямовували далекий край запаморочної чаші, але простолюдини компенсували віддаль своєю жвавістю: вони свистіли, кричали, зводилися навшпиньки і ромахували руками. За ними проглядалися верхівки найвищих будівель, що оточували площу. Їхні стіни та дахи випиналися, як острови в океані, а у вікнах та на парапетах тіснилися крихітні фігурки глядачів.

Джезаль прикипів очима до цієї величної картини. Якась його частина усвідомлювала, що в нього розкритий рот, але її було недостатньо, щоб його стулити. Чорт, його нудило. Знав же, що зранку треба було щось поїсти, але було запізно. А якщо він зблює прямо тут, передусім цим народом? Джезаль відчув, як його знову накриває хвиля сліпої паніки. Де він залишив свої клинки? Де вони? У руці. У руці. Натовп ревів, зітхав і стогнав безліччю різних голосів.

Учасники Турніру почали відходити від кола. Змагатися сьогодні будуть не всі — більшість лише спостерігатиме. Так наче і без них не вистачало глядачів. Вони попростували до передніх рядів, але Джезаль, на жаль, не йшов із ними. Він рушив до загорожі, де учасники готувалися до поєдинків.

Там він брьохнувся побіля Веста, заплющив очі і витер спітніле чоло, в той час як натовп продовжував галасувати. Все здавалося надто яскравим, надто крикливим, надто гнітючим. Неподалік знаходився маршал Варуз, котрий, перехилившись через огорожу, щось кричав комусь на вухо. Джезаль, марно сподіваючись відволіктися, перевів погляд на королівську ложу за ареною навпроти.

— Схоже, Його Королівській Величності неабияк весело, — шепнув Вест на вухо Джезалю.

— М-м-м.

Король міцно спав, а його корона зсунулася набакир. Джезаль ліниво подумав, що станеться, якщо вона впаде.

Поряд сидів, як завжди, пишно вдягнений кронпринц Ладісла, котрий сяяв щонайрадіснішою посмішкою, так наче всі тут зібралися лише заради нього. Його молодший брат, принц Рейнолт, був цілковитою протилежністю: спокійний, одягнений у непримітний одяг, він тривожно поглядав на свого напівпритомного батька. Їхня матір, королева, сиділа біля них пряма, наче стріла, і з усіх сил вдавала, ніби її найясніший чоловік аж ніяк не спить, а його корона не збирається з хвилини на хвилину гепнутися їй на коліна. Між нею і лордом Хоффом Джезаль зачепився оком за молоду жінку — надзвичайно вродливу. Вона була вдягнена навіть пишніше, ніж Ладісла, якщо таке можливо, і її шию прикрашало намисто з величезних діамантів, що яскраво виблискували на сонці.

— Що це за жінка? — запитав Джезаль.

— О, це принцеса Терез, — прошепотів Вест, — донька великого герцога Орсо, лорда Таліна. Вона визнана красуня і, схоже, що цього разу чутки правдиві.

— Я гадав, що з Таліна годі чекати чогось доброго.

— Я теж таке чув, але, мабуть, вона є винятком, як вважаєш?

Джезаль сумнівався. Так, вигляд вона мала вражаючий, але її очі були холодні та гордовиті.

— Здається, королева хоче, щоб вона вийшла за принца Ладіслу.

Джезаль спостерігав, як кронпринц перехилився через матір, щоб розважити принцесу якоюсь дурнею, а тоді зареготав над власним жартом, нестримно плескаючи себе по коліну. Вона відповіла холодною, вимученою посмішкою — її презирство відчувалось навіть з відстані. Утім, Ладісла цього наче не помітив, а згодом Джезаль відволікся. До кола вайлувато крокував високий чоловік у червоному плащі. Арбітр.

— Пора, — шепнув Вест.

Арбітр сценічно здійняв руку вгору, виставив два пальці, і повільно озирнув присутніх, очікуючи, поки вщухне галас.

— Сьогодні у вас буде можливість побачити два фехтувальні бої! — прогримів він, і поки глядачі аплодували, здійняв другу руку і показав три пальці. — Кожен триватиме до трьох уколів! — Він здійняв угору обидві руки. — Перед вами змагатимуться четверо чоловіків! Двоє з них повернуться додому... з порожніми руками. — Арбітр опустив одну руку і сумно похитав головою, а натовп вторив йому. — Але двоє інших перейдуть до наступного раунду! — Юрба схвально загула.

— Готовий? — запитав маршал Варуз, нахиляючись до плеча Джезаля.

Яке в біса дурне питання. А якщо він неготовий? Що тоді? Все скасовувати? «Вибачте, народе, я неготовий, побачимось наступного року?»

Проте єдине, що Джезаль зміг з себе вичавити, було: «м-м-м».

— Настав час — заволав арбітр, поволі озираючи аудиторію із середини арени, — для нашого першого бою!

— Кітель! — гримнув Варуз.

—