На лезі клинка - Джо Аберкромбі

Кучма волосся на голові, горбасте обличчя у шрамах. На лівій руці бракує середнього пальця.

«Звідси прізвисько „Дев'ятипалий“. Як оригінально!»

— Досипали?

Північанин кивнув.

— Ваше місто заспекотне для мене — вночі не заснеш, а вдень куняєш.

Нога Ґлокти болісно пульсувала, спина нила, а шия вкрай затерпла, але інквізитор з усіх сил старався приховати свої страждання. Він би будь-що віддав за те, щоб звалитися на те єдине уціліле крісло і від душі покричати.

«Але я змушений стояти й теревенити з оцими самозванцями».

— Чи могли би ви пояснити мені, що тут трапилось?

Дев'ятипалий стенув плечима.

— Я пішов уночі відлити і побачив, що у кімнаті хтось є.

Здавалося, він не мав труднощів зі спільною мовою, хоч і висловлювався не надто пристойно.

— Ви бачили, хто то був?

— Ні. Я тільки знаю, що то була жінка.

Він повів плечима, вочевидь, від зніяковілості.

— Жінка, справді?

«Ця історія стає щомить абсурднішою».

— Ще щось? Може, ми якось звузимо пошук, щоб не перевіряти половину населення?

— Було холодно. Дуже холодно.

— Холодно?

«Звичайно, чом би й ні? В одну з найспекотніших ночей року».

Ґлокта вп'явся в очі північанина пильним поглядом, і той відповів йому тим самим. Він мав темні, сині, глибоко запалі очі.

«Це не очі недоумка. Може, він і виглядає, як мавпа, але висновуючи з його мовлення, цього не скажеш. Він думає, перш ніж говорити, і говорить не більше, ніж треба. Це небезпечна людина».

— Яка мета вашого візиту, майстре Дев'ятипалий?

— Я прибув з Баязом. Якщо хочете знати мету візиту, краще запитайте в нього. Я, чесно кажучи, не в курсі.

— Отже, він вам платить?

— Ні.

— Ви йдете за ним з вірності?

— Не зовсім.

— Але ви його слуга?

— Ні. Я би так не сказав. — Північанин повільно почухав своє щетинисте підборіддя. — Я не знаю, хто я.

«Великий потворний брехун, ось хто ти. Але як це довести?»

Ґлокта обвів своєю палицею потрощену кімнату.

— Як ваш незваний гість наробив стільки збитків?

— Це зробив Баяз.

— Справді? Як?

— Він називає це мистецтвом.

— Мистецтвом?

— Нижча магія бурхлива і страшна, — завів учень з помпою, так ніби це було щось надважливе, — адже вона походить із Потойбіччя, а зв'язок з нижчим світом таїть у собі чимало небезпек. Маг приборкує цю магію знанням і таким чином творить Високе Мистецтво, але, як і коваль або...

— Потойбіччя? — випалив Ґлокта, різко увірвавши потік нісенітниці молодого йолопа. — Підземний світ? Ви про пекло? А ще магія? От ви володієте якоюсь магією, майстре Дев'ятипалий?

— Я? — північанин реготнув. — Ні. — Він якусь мить подумав, а тоді додав, так наче забув сказати про це одразу:

— Правда, я вмію говорити з духами.

— З духами, кажете?

«Заради усього святого!»

— Може вони могли би розказати, хто до вас увірвався?

— Боюсь, що ні. — Дев'ятипалий сумно похитав головою, чи то не вловивши Ґлоктового сарказму, чи то пропустивши його повз вуха. — Тутешні духи нам нічого не розкажуть. Вони всі сплять. І то вже давно.

— А, ну звісно.

«Як я міг забути, що у духів зараз сонна година. Ця маячня вже починає мені набридати».

— Ви прибули від Бетода?

— Можна і так сказати.

Захопленим зненацька виявився Ґлокта. Він очікував різкого вдиху, поспішної відмовки, але аж ніяк не щиросердечного зізнання. Натомість Дев'ятипалий навіть бровою не повів.

— Колись я був його бійцем.

— Бійцем?

— Я бився за нього у десятках двобоїв.

Ґлокта не міг дібрати слів.

— Ви перемогли?

— Мені пощастило.

— Вам, звісно, відомо, що Бетод вторгнувся у Союз?

— Так, — Дев'ятипалий зітхнув. — Варто було прикінчити цього виродка давним-давно, але я тоді був молодим і дурним. Сумніваюся, що мені випаде ще один шанс, але таке життя. Треба бути... як то кажуть?

— Реалістом, — підказав Кей.

Ґлокта насупив брови. Мить тому він балансував на грані розуміння усього цього безглуздя, але та мить сплинула, і речі знову втратили будь-який сенс. Він дивився на Дев'ятипалого, але на його пошрамованому обличчі годі було знайти відповіді, лише нові питання.

«Розмовляє з духами? Боєць Бетода і водночас його ворог? Був атакований загадковою жінкою посеред ночі? І навіть не знає, що тут робить? Розумний брехун каже якомога більше правди, а цей стільки бреше, що й не знаєш, з чого почати».

— О, так у нас гість!

У кімнату увійшов коренастий старий з короткою сивою бородою, енергійно витираючи голомозу голову рушником.

«Отже, це і є Баяз».

Він упав на єдине вціліле крісло, і його рухи важко було назвати граційними, як того сподіваєшся від важливої історичної постаті.

— Прошу мене вибачити, я саме приймав ванну. Тут із цим дуже добре. Відколи ми прибули в Аґріонт, я щодня купаюсь. Настільки набрався бруду за час подорожі, що тепер не проминаю жодної нагоди стати чистішим.

Старий із тихим скрипом провів рукою по голомозій голові.

Глокта подумки порівняв його вигляд зі статуєю Баяза в Алеї Королів.

«Не бачу нічого дивовижного у їхній схожості. Він і близько не такий показний, та ще й значно нижчий. Дайте мені годину, і я знайду п'ятьох стариганів, які виглядають переконливіше. Ба, навіть із побритого архілектора міг би вийти кращий Баяз».

Глокта зиркнув на блискучу лисину.

«Цікаво, він бриє голову щоранку?»

— То хто ви? — запитав так званий Баяз.

— Інквізитор Ґлокта.

— А, представник королівської Інквізиції. Це для нас велика честь!

— О ні, це для мене честь. Ви ж, зрештою, легендарний Баяз, Перший з-поміж магів.

Старий сердито глянув на нього суворими зеленими очима.

— Я би не сказав, що вже аж такий легендарний, але так, я дійсно Баяз.

— Ваш супутник, майстер Дев'ятипалий, саме описував для мене події минулої ночі. Вражаюча історія. Він стверджує, що саме ви вчинили... цей погром.

Старий пирхнув.

— Я не звик приймати непрошених гостів з розпростертими обіймами.

— Я помітив.

— На жаль, постраждали апартаменти. Я знаю з досвіду, що діяти треба швидко і рішуче, а вже потім з'ясовувати, що і до чого.

— Звичайно. Прошу пробачити моє невігластво, майстре Баяз, але як саме було заподіяно таких збитків?

Старий усміхнувся.

— Ви повинні розуміти, що ми не розкриваємо секрети ордену кому