На лезі клинка - Джо Аберкромбі
Джезаль полегшено зітхнув, повертаючись до столу, за яким сиділи інші. Його ніс досі був цілий.
Пересвідчившись, що Вест не збирається повертатись, Брінт почав скаржитись.
— Що це таке, в дідька, було? — запитав він, суплячись і тицяючи великим пальцем на двері. — Ні, я, звісно, знаю, що він... ну, великий герой, і все таке, але хіба так можна?!
Джезаль поглянув на нього згори вниз.
— Що можна?
— Ну, говорити так, як він! Це... це поразництво! — Від випивки він посміливішав, і в нього почав розв'язуватися язик. — Це... теє, як його... слова боягуза, ось що!
— Послухай-но мене, Брінте, — розсердився Джезаль, — він воював у трьох генеральних боях і першим кинувся крізь пролом під час облоги в Ульріоку! Нехай він і не блакитної крові, але хоробрості у нього не позичати! Крім того, він знається на військовій справі, знає маршала Бурра і розбирається в Енґлії! А що знаєш ти, Брінте? — Джезаль скривив губи. — Окрім як програвати в карти і цмулити вино?
— А як на мене, то це все, що треба знати чоловікові! — нервово пожартував Джеленгорм, стараючись розрядити обстановку. — Ще вина! — вигукнув він у простір.
Джезаль опустився на стілець. Якщо настрій товариства до відходу Веста і так був пригніченим, то зараз все лише погіршилось. Брінт дувся. Джеленгорм похитувався на стільці. Каспа міцно заснув, розлігшись на мокрому столі, і тихо собі похропував.
Джезаль допив своє вино й окинув поглядом безрадісні обличчя. Чорт, ну і нудно. Аж тепер до нього прийшло усвідомлення очевидного факту: розмови п'яниць цікаві лише п'яницям. Від кількох склянок вина залежить, виявиться людина веселим товаришем чи нестерпним йолопом. Джезаль замислився, чи був він також, коли напивався, таким самим нудним п'яницею, як Каспа, Джеленгорм і Брінт.
Він силувано всміхнувся, поглядаючи на ображеного виродка. Джезаль подумав, що якби був королем, то за пустопорожні бесіди засуджував би до смертної кари або хоча би на тривалий термін ув'язнення. Він підвівся зі стільця.
Джеленгорм звів на нього очі.
— Ти куди?
— Треба відпочити, — кинув Джезаль. — Завтра тренування.
Це все, що він міг зробити, аби просто не втекти з-за столу.
— Але ж ти виграв! Хіба не хоч відсвяткувати?
— Це був тільки перший раунд. Мені треба перемогти ще трьох бійців, кожен з яких буде кращим за сьогоднішнього незграбу.
Джезаль зняв свій плащ зі спинки стільця і накинув його на плечі.
— Як хочеш, — мовив Джеленгорм, голосно присьорбнувши зі склянки.
Каспа на мить підняв голову зі столу — від розлитого вина його волосся з одного боку прилипло до голови.
— Вше йдеж?
— Угу, — буркнув Джезаль, розвертаючись й виходячи надвір.
На вулиці завивав холодний вітер, від чого Джезаль ще більш протверезів. Аж занадто протверезів. Йому негайно було потрібне розумне товариство, але де ж його знайти так пізно ввечері? На думку спадало лише одне місце.
Джезаль вийняв з кишені записку і при тьмяному світлі, що падало з вікон таверни, перечитав її ще раз. Якщо поквапитись, то він ще може встигнути її застати. Повільним кроком Джезаль рушив до Чотирьох Кутів. Вони лише поговорять, от і все. Йому потрібно було з кимось поговорити...
Ні. Джезаль змусив себе зупинитись. Скільки можна вдавати, що він хоче бути її другом? Дружба між чоловіком і жінкою — це коли тривалий час один бігає за іншим, але з того нічого не виходить. Подібна перспектива його не цікавила.
А що тоді? Одруження? На дівчині без правильної крові і грошей? Немислимо! Він уявив, як знайомить Арді з сім'єю:
— Це моя дружина, батьку!
— Дружина? А хто її родичі?
Він здригнувся від цієї думки.
Але якби вони могли знайти компроміс, при якому усім було б добре? Його ноги поволі рушили вперед. Не дружба і не одруження, а щось гнучкіше? Він простував широким кроком до Чотирьох Кутів. Вони могли б таємно зустрічатися, розмовляти, сміятися — можливо, десь, де є ліжко...
Ні. Ні. Джезаль знову спинився і ляснув себе спересердя по голові. Він не міг дозволити, щоб це сталося, навіть якби вона на це погодилась. Вест — це одне, а якщо дізнаються інші? Йому це, звісно, не зашкодить, але її репутація буде загублена. Загублена. Від цієї думки по його тілу забігали мурашки. Вона не заслуговувала на таке. Не можна просто звалити цю проблему на її плечі. Аж ніяк не можна. І все заради того, щоб він трохи розважився? Який егоїзм! Джезаль був приголомшений, що усвідомив це лише зараз.
Отже, логіка вже вдесяте за день загнала його в кут: ці зустрічі не обіцяли нічого хорошого. Скоро вони так чи інакше відбудуть на війну і це поставить крапку на його безглуздій закоханості. В такому разі гайда додому спати, а завтра можна весь день тренуватись. Тренуватись і тренуватись, доки маршал Варуз не виб'є її з його голови. Він глибоко вдихнув, розправив плечі, повернувся і рушив до Аґріонта.
Статуя Харода Великого стриміла з темряви на мармуровому п'єдесталі заввишки як Джезаль і здавалася надто великою і пишною для цього тихого куточка біля Чотирьох Кутів. Усю дорогу він сахався кожної тіні, оминав людей і старався залишатись максимально непримітним. Правда, людей траплялося небагато. Було пізно, і Арді, найімовірніше, давно вже пішла додому, якщо вона взагалі приходила.
Джезаль нервово обійшов статую, вдивляючись у темряву, почуваючись цілковитим дурнем. Він проходив цей квартал багато разів до цього і ніколи про нього не задумувався. Хіба це, зрештою, не громадське місце? Він мав таке ж право знаходитися тут, як і будь-хто інший, але все одно почувався злодієм.
Квартал був безлюдним. Це радувало. Все виходило якнайкраще. Тут він нічого не здобуде, тільки втратить. Тоді чому він почувався таким невимовно пригніченим? Джезаль звів очі на обличчя Харода, зустрівшись із тим кам'яним виразом, який скульптори притримують для найвеличніших осіб. Він, себто Харод, мав гарне, вольове підборіддя, майже таке, як у Джезаля.
— Прокинься! — прошипів голос поряд із його вухом.
Джезаль по-дівчачому писнув, відсахнувся, спіткнувся і впав би, якби не схопився за здоровенну ногу короля Харода. Перед ним стояла темна постать у каптурі.
Пролунав сміх.
— Ти тільки не обпісяйся.
Арді. Вона відкинула каптур. Скісне світло з вікна освітило нижню
