На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Це всього лише я.

— Я тебе не побачив, — безглуздо пробурмотів Джезаль, поспішно відпускаючи велику кам'яну ногу, за яку він так відчайдушно вхопився, і стараючись виглядати невимушено.

Варто було визнати: початок виявився невдалим. Він не мав потягу до подібних шпигунських забавлянок. Арді, навпаки, почувалася, як риба у воді. Він було навіть задумався, чи не робила вона щось подібне раніше.

— Тебе самого останнім часом непросто побачити, — відказала вона.

— Ну, е-е... — протягнув він, досі не оговтавшись від шоку, — я був зайнятий через Турнір і тому подібне...

— О так, куди ж без надважливого Турніру. Я бачила твій сьогоднішній бій.

— Справді?

— Дуже вражаюче.

— Е-е, дякую. Я...

— Тобі щось сказав мій брат?

— Про фехтування?

— Ні, довбню. Про мене.

Джезаль замовк, намагаючись придумати, як краще відповісти на це питання.

— Ну, він...

— Ти його боїшся?

— Ні!

Пауза.

— Ну добре, так.

— Але ти все одно прийшов. Певно, це має мені полестити. — Вона поволі обійшла Джезаля, раз у раз міряючи його поглядом. — Однак ти забарився. Уже пізно. Мені скоро треба повертатися додому.

Було у її погляді щось таке, що не давало його стривоженому серцю заспокоїтись. Радше навпаки. Він повинен сказати їй, що вони більше не зможуть бачитись. Що це неправильно для них обох. Що із цих зустрічей ніякого добра не буде... ніякого добра...

Джезаль часто дихав, напружений, схвильований, неспроможний відвести очей від її затіненого обличчя. Він повинен сказати їй просто зараз. Хіба не для цього він сюди прийшов? Джезаль відкрив було рота, але всі його аргументи раптом здалися далекими, невиразними та непереконливими, годящими для інших людей в інших часах.

— Арді... — почав він.

— М-м-м?

Вона рушила до нього, схиливши голову набік. Джезаль позадкував, але вперся у статую. Вона підходила все ближче, ледь розтуливши губи, не зводячи очей з його губ. Що в цьому, зрештою, такого неправильного?

Ось вона зовсім близько, тягнеться до нього. Джезаль відчував її запах — він одурманював його. Відчував її теплий подих на своїй щоці. Хіба в цьому може бути щось погане?

Він відчув, як вона провела холодними кінчиками пальців по його обличчю, аж до підборіддя, а тоді, взявши його за волосся, нахилила його голову до себе. Її пухкі і теплі губи торкнулися його щоки, тоді підборіддя, а потім і самих губ. Вони злилися у ніжному поцілунку. Вона притиснулася до нього, обійнявши однією рукою його за спину. Вона пестила язиком його ясна, його зуби, його власний язик, ледь чутно постогнуючи від задоволення. Мабуть, він теж постогнував, хоч і не знав достеменно. Все його тіло приємно поколювало, кидаючи то в жар, то в холод, а думати він міг лише про її губи, так наче ніколи раніше він не цілувався. Хіба в цьому може бути щось погане? Вона куснула його губу — сильно, але не боляче.

Джезаль розплющив очі. Він ледве стояв на ногах, майже не дихаючи і тремтячи. Арді дивилася на нього знизу вгору. Він бачив, як блискотіли у пітьмі її очі, спостерігаючи за ним уважним, цікавим поглядом.

— Арді...

— Що?

— Коли ми знов побачимось? — У його горлі пересохло, голос був хрипким. Вона опустила очі, а на її вустах заграла легка, жорстока посмішка — так наче вона змусила його розкрити карти і виграла у нього цілу купу грошей. Йому було байдуже. — Коли?

— О, я тебе повідомлю.

Він мав поцілувати її ще раз. До сраки наслідки. Нахуй Веста. До дідька все. Він нахилився до неї, заплющивши очі.

— Ні, ні, ні. — Вона відвела його губи від своїх. — Треба було прийти раніше.

Вона вирвалась від нього і, все ще з усмішкою на губах, поволі пішла геть. Джезаль дивився їй услід — німий, закляклий, вражений, — зіпершись на холодний кам'яний п'єдестал. Він ще ніколи так не почувався. Ніколи.

Вона озирнулась, всього раз, наче хотіла перевірити, чи він досі дивиться. Його груди майже болісно стиснулися від одного її погляду, а тоді вона завернула за ріг і зникла.

Він постояв так якусь мить, витріщаючись і в спромозі тільки дихати. Але тут на площу увірвався холодний вітер, який повернув Джезаля з небес на землю. Фехтування, війна, його друг Вест, його обов'язки. Всього один поцілунок. Один поцілунок, і вся його рішучість витекла, як сеча із надтріснутого нічного горщика. Він роззирнувся, несподівано почуваючись себе винним, спантеличеним і переляканим. Що він накоїв?

— Чорт, — сказав він.

Темні діла

Запах, який щойно занюхав Шукач, ішов від палаючого будинку. Він навіть не сумнівався у цьому. Той запах був йому знайомий більше, ніж хотілося. Будинки рідко загораються самі по собі. Зазвичай перед цим відбувається якесь насильство. А це означало, що десь поблизу, найвірогідніше, були люди, готові до бою, тож він обережно прокрався поміж дерев, з'їхав на животі вниз і визирнув із чагарнику.

Нарешті він побачив те, що вчув. З місцини біля річки унизу здіймався високий стовп чорного диму. То досі диміла якась хатинка, від якої залишилися тільки низькі кам'яні стіни. Поряд також була клуня, яка перетворилася на купу попелу й недогарків, а також кілька дерев і клапоть зораної землі. Навіть у найкращі часи тут можна було тільки бідувати — на далекій Півночі землеробство дається важко. При такому холоді мало що виростиш — хіба кілька коренеплодів, ну і трохи овець. Якщо пощастить, то ще одну-дві свині.

Шукач похитав головою. Кому заманулося випалювати цю бідноту? Кому знадобився цей непіддатливий шматок землі? Мабуть, деякі люди просто люблять спалювати. Він висунувся трохи далі, придивляючись до долини у пошуках винуватців підпалу, але побачив лише кілька худих овечок, які паслись на схилах вдалині. Шукач відповз назад у чагарник.

Коли він почав наближатись до привалу, йому защеміло в грудях. Там говорили на підвищених тонах і, як завжди, сперечались. Він замислився на хвилинку, чи не пройти повз і рушити собі далі — так його дістали їхні безкінечні чвари. Та зрештою Шукач облишив цю думку. Що це