На лезі клинка - Джо Аберкромбі
— Ми знайомі. Тоді, може, якось по-простому, щоб я зрозумів?
— Скажімо так: була задіяна магія.
— Магія? Он як.
— Еге. Зрештою, саме цим ми, маги, і знані — своєю магією.
— М-м-м. Ви, звичайно, не продемонструєте наочно, винятково для мене?
— О ні! — так званий чаклун розсміявся. — Я не займаюся фокусами.
«Старого дурня так само важко зрозуміти, як і північанина. З одного не витягнеш слова, а інший базікає без упину, але по суті також нічого не каже».
— Змушений визнати, що мені не вкладається в голові, як зловмисник сюди потрапив, — Глокта оглянув кімнату, зауважуючи всі входи і виходи. — Вартовий нічого не бачив, отже, залишається вікно.
Він обережно покульгав до діри у стіні і виглянув надвір. Там був маленький балкон, але від нього залишилося всього лише кілька дрібних уламків каменю. Решта стіни була гладкою і прямовисною аж до виблискучої води далеко внизу.
— Непростий підйом, тим паче, якщо лізти в сукні. Радше навіть неможливий, вам так не здається? Як, на вашу думку, ця жінка сюди потрапила?
Старий пирхнув.
— Ви хочете, щоб я робив вашу роботу за вас? Певно, вона видерлась по спуску для помиїв у туалеті! — Північанина дуже стривожило таке припущення. — Зловіть її і розпитайте! Хіба ви тут не для цього?
«Які ми ніжні! Добре зіграно. Відчуття ображеної невинності таке переконливе, що я майже повірив у цю маячню. Майже, але не зовсім».
— В цьому і полягає проблема. Загадковий зловмисник зник безслідно. Жодного тіла не знайшли. Внизу на вулиці розкидані уламки дощок, дрібні шматки меблів та каміння зі стіни. Проте жодного натяку на зловмисника тої чи іншої статі немає.
Старий пильно глянув на нього, на його лобі почали збиратися глибокі зморшки.
— Можливо, тіло згоріло дотла. Можливо, його порвало на невидимо дрібні шматочки або воно випарувалось. Магія не завжди точна чи передбачувана, навіть у вмілих руках. Такі речі трапляються, і то часто. Особливо, коли мене роздратувати.
— Побоююся, що мені доведеться ризикнути і роздратувати вас. Мені спало на думку, що ви, можливо, не є Баязом, Першим з-поміж магів.
— Справді?
Старий звів свої кущасті брови.
— Я повинен принаймні припустити можливість, — у кімнаті запала напружена тиша, — що ви самозванець.
— Себто шарлатан? — гримнув так званий маг.
Блідий молодик опустив голову і нишком позадкував до стіни. Глокта несподівано відчув себе дуже самотнім серед цієї всіяної уламками кімнати, самотнім і все більше невпевненим у собі, проте відступати він не збирався.
— Мені спало на думку, що весь цей спектакль міг бути влаштований спеціально для нас. Така собі непогана і зручна демонстрація ваших магічних здібностей.
— Зручна? — прошипів голомозий старий напрочуд високим голосом. — Ви сказали, зручна? Було би зручно, якби я міг спокійно насолоджуватись сном. Зручно, якби я зараз сидів у своєму старому кріслі у Закритій Раді. Зручно, якби люди вважали моє слово законом, як було раніше, не ставлячи дідькову купу дурнуватих запитань!
Він несподівано зробився дуже схожим на статую в Алеї Королів — владний погляд, презирлива посмішка, загроза страшного гніву. Слова старого тиснули на Глокту важким тягарем, перешкоджали диханню, загрожували повалити його на коліна, впивалися у мізки і залишали по собі надокучливі, гризькі сумніви. Він поглянув на зяючу діру у стіні.
«Порох? Катапульти? Чорнороби? Може, є якесь простіше пояснення?»
Світ навколо нього закрутився у вирі, як у кабінеті архілектора кілька днів тому, а його мозок взявся перебирати факти, розділяючи й поєднуючи їх по-новому.
«А якщо вони просто кажуть правду? А якщо... Ні!»
Глокта викинув цю думку з голови. Він звів очі і відповів старому власною хитрою посмішкою.
«Старий актор з вибритою головою і переконливою грою. І більше нічого».
— Якщо ви той, за кого себе видаєте, то вам нічого боятися моїх питань чи своїх відповідей.
Старий вичавив із себе усмішку, і дивний тиск ураз послабшав.
— Мені приємна ваша відвертість, інквізиторе. Я не сумніваюся, що ви докладете всіх зусиль, щоб довести свою теорію. Бажаю вам удачі. Мені ж, як ви кажете, боятись нічого. Я лише попрошу вас знайти хоч якісь докази шахрайства, перш ніж турбувати нас знову.
Глокта силувано вклонився.
— Я постараюсь, — відповів він і рушив до дверей.
— О, і ще одне! — Старий дивився на зяючий отвір у стіні. — Чи можна буде підшукати якісь інші апартаменти? Тут досить сильні протяги.
— Я подумаю, чим можна зарадити.
— Гаразд. Може, знайдеться щось понижче. Коліна в мене вже не ті, щоб дертися клятими сходами.
«Справді? Принаймні, ми хоча б у чомусь згодні».
Глокта востаннє оглянув трійцю. Голомозий старий не зводив з нього очей, хоча його обличчя було незворушним. Довготелесий молодик нервово зиркнув і швиденько відвернувся. Північанин досі похмуро поглядав на двері у туалет.
«Шарлатани, самозванці, шпигуни. Але як це довести?»
— На все добре, панове, — і він пошкутильгав до сходів з усією гідністю, яку зміг у собі знайти.
Шляхетність
жезаль зголив останні світлі волосини з підборіддя і сполоснув бритву у мисці. Потім протер її шматою, склав і обережно поклав на столик, милуючись тим, як на перламутровій ручці виблискує сонце.Витерши обличчя, він — і це була його улюблена частина дня — задивився на себе у дзеркало. Дзеркало було гарне, нещодавно привезене з Віссерина, подарунок батька: овал яскравого, гладенького скла у розкішній, вирізьбленій із темного дерева рамі. Саме таке дзеркало і личило тому вродливому молодику, який так радісно з нього всміхався. Власне, «вродливий» — це ще скромно сказано.
— Ну ти і красень, га? — мовив Джезаль до себе і всміхнувся, торкаючись гладенького підборіддя.
А воно в нього було неабияке. Люди часто називали підборіддя його козирем, хоча й інші частини обличчя також були бездоганними. Він повернувся вправо, потім вліво, щоб краще роздивитися своє прекрасне підборіддя. Не надто велике чи грубе, але й не надто маленьке, жіночне чи слабке. Це, безумовно, було чоловіче підборіддя, з невеликою ямочкою в центрі — сильне і владне, але водночас чуттєве і схильне до розмислів. Чи було ще колись у когось подібне підборіддя? Можливо, у якогось короля чи легендарного героя, і то навряд чи, щоб настільки
