На лезі клинка - Джо Аберкромбі

Глокта сидів на віконній проймі, притулившись спиною до каміння і витягнувши перед себе ліву ногу, яка пульсувала нестримним, пекучим болем. Звісно, він очікував на біль щодня і щохвилини.

«Але сьогодні мені випало щось особливе».

Кожен подих супроводжувався хриплим стогоном з-за стиснутих щелеп. Кожен, навіть найменший рух видавався непосильним завданням. Глокта згадав, як маршал Варуз ганяв його по цих сходах, коли він готувався до Турніру багато років тому.

«Я перескакував по три сходинки вниз і вгору, навіть не задумуючись. А тепер гляньте, що зі мною сталося. Хто би міг подумати, що так усе скінчиться?»

Його тремтяче тіло обливалось потом, очі пекли і повнилися слізьми, а з запаленого носа текли водяві шмарклі.

«З мене тече стільки води, а в роті сухо, як у пустелі. Де тут логіка?»

Де взагалі хоч якась логіка?

«А якщо хтось ітиме і побачить мене у такому стані? Побачить, як страшний бич Інквізиції звалився сракою на вікно і сидить, бо не в змозі поворухнутись? Чи зможу я натягнути безтурботну посмішку на цю застиглу маску муки? Чи вдам, що все у мене добре? Що я часто приходжу сюди, аби просто посидіти біля сходів? Чи, може, буду плакати, кричати і благати допомоги?»

Проте ніхто не йшов. Він продовжував лежати, втиснутий у вузький отвір, подолавши три четвертих підйому на Велику вежу. Потилицею він зіперся об холодний камінь, перед очима тремтіли підтягнуті коліна.

«Занд дан Ґлокта. Майстерний фехтувальник, хвацький офіцер кавалерії — яке ж славетне майбутнє може чекати на нього? Був час, коли я міг бігати годинами. Все біг і біг, не знаючи втоми».

Ґлокта відчув, як по його спині збігла цівка поту.

«Чому я це роблю? Кому взагалі здалося би це робити? Я міг би все покинути сьогодні. Повернутись додому, до матері. Але що потім? Що потім?»

— Радий, що ви прибули, інквізиторе.

«Добре тобі, виродку. А я от не радий».

Ґлокта сперся на стіну біля сходів, притискаючи решту зубів до порожніх ясен.

— Вони всередині, там такий хаос...

Ґлоктова рука тремтіла, від чого кінець палиці витанцьовував по кам'яній підлозі. Голова йшла обертом. Крізь тремтячі повіки вартовий здавався розмитим і тьмяним.

— Ви в порядку?

Він подався вперед, простягнувши руку. Ґлокта звів очі.

— Просто відкрий кляті двері, довбню!

Солдат відсахнувся і поспішив відчинити двері. Усім своїм єством Ґлокта бажав лише одного — здатися і розпластатись на підлозі, та все ж переборов себе і випростався. Він насилу зрушив ноги з місця, насилу приборкав своє дихання, насилу розправив плечі та підняв голову, а тоді владно рушив повз вартового під симфонію болю у виконанні власного тіла. Однак те, що він побачив за дверима, заледве не звіяло його маску самовладання.

«Вчора це були одні з найкращих апартаментів в Аґріонті. Вони призначалися найпочеснішим гостям, найважливішим іноземним вельможам. Вчора».

В одній із стін, там, де раніше було вікно, зяяла страшна діра, з якої виднілося яскраве небо, яке аж засліплювало після темряви сходів. Частина стелі обвалилася, а розламані сволоки та шматки штукатурки звисали серед кімнати. Підлога була всіяна уламками каменю, друзками скла та відірваними клаптями барвистої тканини. Стародавні меблі були потрощені: їхні уламки валялись навкруги, обвуглені і почорнілі по краях, так немовби їх палили. Лише один стілець, пів стола і високий декоративний жбан, який зовсім не вписувався у завалену сміттям підлогу, уникли нищення.

Серед цих дорогих руїн стояв спантеличений і хворобливий молодик. Він звів очі, коли Ґлокта рушив від дверей через завали, і нервово облизав губи, вочевидь, схвильований ситуацією.

«Прямо на лобі написано — „Шахрай“».

— Е-е, доброго ранку!

Пальці молодика нервово обсмикнули важку на вигляд мантію, прикрашену загадковими символами.

«Ох, і незручно йому в ній. Якщо цей чоловік учень чаклуна, то я — Імператор Гуркула».

— Я Ґлокта. З королівської Інквізиції. Мене вирядили розслідувати цей... неприємний інцидент. Я очікував побачити когось старшого.

— О так, перепрошую, я Малакус Кей, — назвався молодик, затинаючись, — учень великого Баяза, Першого з-поміж магів, який осягнув високе мистецтво і глибоку...

«Схиляйтеся переді мною! Я — могутній Імператор Гуркула!»

— Малакусе... — грубо перервав його Ґлокта, — Кей. Ви зі Старої Імперії?

— Саме так, — дещо пожвавішав молодик. — Ви знаєте моїх...

— Ні. Аж ніяк. — Жвавість зникла з блідого обличчя. — Ви були тут минулої ночі?

— Е-е, так, я спав у сусідній кімнаті. Правда, боюсь, я нічого не бачив...

Ґлокта втупився у нього пильним, незворушним поглядом, намагаючись його розкусити. Учень кахикнув й опустив очі додолу, немов міркуючи, з чого почати прибирання.

«Чи може оце справді хвилювати архілектора? Він жалюгідний актор. Кожен рух видає в ньому обман».

— Але хтось же бачив, що тут трапилось?

— Ну, е-е, гадаю, майстер Дев'ятипалий...

— Дев'ятипалий?

— Так, наш супутник-північанин. — Молодик знов ожив. — Уславлений воїн, боєць, король усіх...

— Ти зі Старої Імперії. Він — із Півночі. Різношерста у вас компанія.

— Ага, ха-ха, виходить, що так...

— А де цей Дев'ятипалий зараз?

— Гадаю, досі спить, е-е, я можу його розбудити...

— Буду дуже вдячний. — Глокта цокнув палицею по підлозі. — Мені сюди було непросто видертись і я би волів не повертатися сюди ще раз.

— Так, е-е, звичайно... перепрошую.

Він поспішив до одних із дверей, і Глокта відвернувся, вдаючи, що розглядає зяючий отвір у стіні, а насправді кривлячись від болю і закусуючи губу, щоб не заревіти, як хворе дитя. Вільною рукою він вчепився за обламане каміння на краю діри, стискаючи його що було духу.

Коли судома минула, інквізитор взявся уважно оглядати погром. Навіть на цій висоті стіна була добрих чотири фути завтовшки, міцно збита з буту, скріпленого вапном, і облицьована тесаним каменем. Таку діру могла пробити лише по-справжньому потужна катапульта або бригада дужих роботяг, якби вони працювали не покладаючи рук день і ніч упродовж тижня.

«Але величезна обложна машина чи гурт чорноробів неодмінно привернули б увагу вартових. Звідки тоді така діра?»

Ґлокта провів рукою по тріснутому каменю. Якось він чув плітки про те, що на далекому Півдні вигадали щось на кшталт вибухового порошку.

«Але хіба якийсь там порошок міг таке зробити?»

Відчинились двері. Ґлокта обернувся і побачив кремезного чоловіка, який вигулькнув з-за низького одвірка, неспішно застібаючи сорочку дужими руками. Його повільність, втім, здавалася навмисною.

«Наче він міг би рухатися швидше, проте не бачить у