Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

— Ти так і не виходила звідси? — спитала Анна, заходячи в кімнату. Вона притримала двері і зайшов Тарас — з заснулим хлопчиком на руках. Я на мить затримала погляд на милому обличчі малюка, яке вві сні геть не було переляканим.

Мимоволі я подумала, що зараз вони виглядають дуже добре. Кілька днів спокою пішли цим трьом на користь. Як і мої гроші — адже дарвенхардцям платять добре, а я особливо не мала потреб у коштовних закупах, якщо не говорити про запаси на дорогу. В будь-якому місті дарвенхардець міг піти до державного банку та отримати потрібну суму коштів, навіть не вказуючи, на що це потрібно. Ми були найвищим законом. Чим активно користались. Тому ще в перший день в Агрі я дала Анні й Тарасу кошти на новий одяг. І якщо хлопець придбав все стримано-темних кольорів — нову куртку, штани, дві сорочки, то Анна вперше проявила свій смак. Тепер вона виглядала справді як белатка. Мандрівна белатка — бо ж жінки зазвичай носили в імперії сукні, а Стожар не зраджувала штанам. Та вона придбала собі нові чоботи — легші, не зимові, з чорної шкіри, але на халявах розшиті сріблом. І кілька сорочок — блідо-блакитну, червону та білу, з розкішною вишивкою зі срібла й перлин на комірі. Я була не проти, щоб вона одягалась гарно, але сама з жалем подумала, що ніколи не вбирала й не вбиратиму нічого подібного.

— Ні. Не було бажання. Та зараз іду поїм. Ви голодні? — спитала я. Стожар похитала головою і, пройшовши до столу, дотиком пальця запалила свічку. В кімнаті, оповитій сутінками, одразу стало затишніше.

— Ми повечеряли. Неподалік звідси. А потім хлопчик заснув. Знаєш, я... — вона прокашлялась. Я запитально вигнула брови. — Я сьогодні серйозно поговорила з Вишеною. Стосовно дитини. Я розумію її почуття, але з нас усіх вона з хлопчиком найменш близька. Тому я примусила її дати йому ім’я.

— Примусила? — я мимоволі спохмурніла. — Це як?

— Анна вміє говорити переконливо. Це у вас спільне, — неголосно сказав Тарас своєю ламаною, але доволі зрозумілою белатською. Він обернувся до мене, вклавши малюка на ліжко біля стіни і вкривши ковдрою. — Тому тепер він у нас не просто «хлопчик».

— І як вона його назвала?

— Адамом.

Я витріщилась на Тараса. Він здивовано вигнув брови.

— Що таке?

— Нічого, — буркнула я, а тоді покрокувала з кімнати, прихопивши зброю. — Незабаром повернусь.

Адамом звали мого колишнього хлопця, в якого Вишена була закохана. Давно, коли ми ще вчились у школі. Це було до того, як я зустріла Всевлада, а вона — Бразда.

Дивний, дивний, дивний світ.

Я гадала, що мені полегшає, коли попоїм, та й готували в «Золотій криниці» зовсім непогано, але ні. Соковите м’ясо в сметанковій підливці після тривалого харчування солониною так і манило, а вода була свіжою, прохолодною. Але варто було мені взяти бодай щось до рота — і воно ставало в горлі, не бажаючи принести навіть невелике задоволення. Зрештою, пощипавши трохи страви і запивши її кількома невеликими ковтками води, я вийшла надвір. Вже стемніло і раби запалювали вуличні ліхтарі, а перехожих було все менше. Легкий вітер доносив запахи вечері з постоялого двору, коней зі стайні та вуличного болота. А так раптом захотілось вдихнути свіже повітря!

Звернувши в провулок неподалік й хапаючись за виступи каменю в стіні, я легко видерлась на дах. Там, майже не беручи розгону, стрибнула та опинилась на похилій покрівлі «Золотої криниці». Сіла, підставила обличчя вітру.

Сріблясті просвіти між чорними хмарами. А хмари такі важкі, такі... ні, не важкі — обважнілі. Ледь сунуть. І боязко, і якось невідворотно очікувати їхньої зупинки. Але так, немовби вона ще за пеленою. А зупиняться — і свіжість прорветься, срібло прорветься. Проллється.

Додолу. На нас.

— Ханно...

Я здивовано роззирнулася. Довкола були дахи, світло у вікнах та купчасте небо — високо вгорі. Нічний зір нічого не вловлював. Невже я так хочу почути його, що вже вигадала голос? Чи то вітер бавиться з моїм втомленим розумом?

— Ханно...

— Всевладе?

— Ханно, йди сюди...

Він долинав, тихий, як шелест далеких дерев, слабкий, невиразний. Але — реальний.

Мить пішла на те, щоб зрозуміти, звідки.

Я метнулася дахом до місця, де можна було безпечно й непомітно сплигнути в простір між глухою стіною будівлі та стайнями. Опинившись внизу, припала на секунду до землі, пом’якшуючи удар від падіння. Висота була нічогенькою.

Випрямилась, роззирнулась — і одразу ж підхопила чоловіка, що хитнувся до мене з тіні. Обхопила його обома руками і правицею відчула щось липке, що вкривало Всевладів одяг.

— Ти... ти поранений?

— Подряпина... — видихнув він, але стати прямо не зміг. Він був знесилений. Торкнувся рукою мого волосся. — Як чудово ти пахнеш...

Полегшення від того, що Всевлад прибув до