Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

Я рухнула на землю, відпустивши його руки, а Всевлад побіг туди, де відтягали колоди від дверей Златодара й Вишена. Кількома могутніми рухами чоловік в чорному відкинув від дверей все зайве і виламав високі двері. Разом з густим димом з них почали вириватись темні тіні. Деякі з них горіли.

В цю ж мить повідчинялися й інші стодоли. І я, зарившись руками в холодне болото, підвела обличчя вгору, щоб бодай на мить його омив потужний потік води. Здавалось, то не дощ я викликала — ріку, що пролилась з небес.

А тоді вона вся обернулася на пару, вкривши густим туманом напівзнищений Марсам.

Біль і сила все ще сповнювали мене. Їх вистачило, аби вловити чорноту на східному краї поселення. Таку, як я спостерігала довкола Всевлада та Ханни. Тільки в рази, в рази більшу.

А довкола панував хаос. Обшарпані, ледь живі, люди виривалися з уже загашених будівель, кричали, плакали, стогнали, витягали тих, хто задихнувся чи згорів, і від того всього в голові не могла лишитись цілою жодна думка.

Крім інстинктивного пориву: тікай!

Я схопилась на ноги. Але друзі все ще були хто де. Чорнота ж бухала в скронях, наближаючись. Занадто стрімко.

Я роззирнулась. В непроглядному тумані то тут, то там мерехтіли просторові згини — їх не було б так багато в спокійний час, але своїми силами я зрушила все довкола.

Схопивши два з них голими руками, я шарпнула простір. На мить він утворив довкола мене два змазані потоки — мов крила. Попливли зображення людей, коней, яких в хаосі ловила Либідь, попливло бліде обличчя Всевлада, що з’явився неподалік із кимось маленьким, загорненим в його куртку, на руках. Простір поплив, на недовгу мить розтягнувшись, як гума, а тоді стягнувся — швидше і швидше, аж ляснув — і то було схоже на камінь, кинутий в воду. Тільки кіл не було — радше єдина хвиля. І вона, прихопивши з собою левову частку туману, прокотилась на схід сильним вітром. Чорнота на якийсь час завмерла. Я уявила собі, що там діється — адже навіть нічний зір в тумані не поможе, а коли той несе сильним вітром — тим паче. Та часу радіти не було.

Я підскочила до Либеді і, перехопивши узду свого коня, заскочила в сідло.

— На захід, мерщій! А тоді на південь! Дарвенхардці за кілометр від нас, на східному боці села!

Ми рвонули з місця, минаючи залишки халуп, полишаючи позаду хаос, паніку, біль, вогонь... смерть. Я спробувала зачинити свідомість, як міцні двері, але було запізно — надто сильно я відкрилася. Потоки почуттів тягнулись за мною, рвучись тільки так, що мене било в груди, в щоки, в стомлений мозок. Вдаряло в спину, змушуючи пригинатись. Якби кінь не керувався стадним інстинктом, прямуючи за іншими, я б його не втримала. Ледь не випадала з сідла.

А тоді... тоді відчула, як пітьма, схожа на ту, що потяглася за мною зі спогадів Вишени, сповнює мою душу. Значно, значно сильніше, аніж тоді — бо належала вона багатьом. А коли... коли вони помирали, передавалась мені. Нитки дерлись, вдаряючи мене резонансом страждань і конання, мук, болю...

— Давай на мого коня! — крикнув Тигран, помітивши, що я перехиляюсь з сідла. На мить пригальмували — і ось ми вже мчимо разом, а я тепер слідкую лише за тим, щоб обіймати чоловіка за талію і вже не переймаюсь дорогою.

Позаду крики посилюються, а тоді — обриваються. То нарешті повернулися на сільський майдан дарвенхардці.

Аби... аби...

Я замружуюсь, а розплющую очі аж за кілька годин, коли ми зупиняємось в тіні невеликого гаю за багато кілометрів від Марсама. Тигран зіскакує на землю і допомагає й мені. Я така знесилена, що, здається, зараз помру. Аж тут у вуха вдаряє дитячий плач. Я не чула його раніше? Чи хлопчик був такий наляканий, що мовчав стільки часу?

Але Вишена чомусь стоїть, збліднувши, і не простягає рук до свого сина. Тому маленького зарюмсаного хлопчика приймає в свої обійми Либідь, а Всевлад чорною тінню мететься до Ханни.

— Що ти робила?!

— Я рятувала їх життя!

— Ти не врятувала нікого! Тільки привернула увагу! Усі в тому селі — приречені! Ти знаєш це! Ти сама так чинила!

— Хай краще вони помруть від стріл, аніж згорять живцем!

Їх крики, їх страшна суперечка — суперечка смерті — боляче гатять мені по голові, і раптом я вже не можу розрізнити облич дарвенхардців — тільки дві чорні тіні. Як ті, від яких ми втекли.

Від яких не втекли лиш десятки, сотні людей, покинуті в нещасному Марсамі.

Я необережно наступила на камінець і підвернула ногу, але геть не відчула болю. Хоча щось стрельнуло біля кісточки в стопі. Бо від пітьми всередині було значно, значно гірше. Пришвидшила крок і, коли Всевлад поглянув на мене своїми чорними, як і його душа, очима, вперіщила чоловіку такого сильного ляпаса, як тільки змогла.

Зависла тиша. Всевлад торкнувся почервонілої вилиці рукою.

Зараз прийде моя смерть.

Але — ні.