Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

Золоте сяйво, мінячись червоними іскринками, ковзнуло від нього до мене, зачепившись за долоню. Це дійсно була любов. Тільки не та, без якої не можеш жити.

Та, яка життя.

Всевлад возив із собою кілька карт, завдяки яким ми гарно орієнтувалися на місцевості. Хоча, чесно кажучи, дарвенхардець часто вів нас, не керуючись нічим — шлях був у його голові. Вірний, продуманий. Так, коли я сказала, що надвечір наступного дня, якщо їхатимемо на південь, ми досягнемо цілі, він без заминки повідомив, що прямуємо ми до селища Марсам, в якому займаються переважно риболовлею, адже розташоване воно на березі тієї ж ріки Плавни, вздовж якої ми їхали вже кілька днів.

Я думала, що після Розару мене мало що може вразити, тому надвечір того дня почувалась навіть доволі піднесено. Ніч перед тим я провела, заснувши в обіймах Тиграна, трохи віддалік від усіх. Перед тим, як відключитись, адже була втомлена, доволі довго чіплялася до нього, переконуючи, що юнаку слід підстригтись. А коли прокинулась першою, то одразу заплела йому коротку кіску, так обережно, як могла — щоб не розбудити. Потім від самого ранку дуже яскраво світило сонце, співали птахи, а білявокоса Либідь перебувала в заразно-чудовому настрої і теж співала, розштурхуючи всю нашу мовчазну компанію. І я вже передчувала — от-от ми вирушимо до Колісії, от-от...

Минув день.

Раптом червонясті хмари на півдні застелив чорний дим.

Погнали коней швидше, виїхали на невисокий пагорб попереду — і опинилися просто перед загравою. Вона здіймалася височезними язиками до небес, відбивалась у Плавні та пожирала село.

В наступну мить я вже не могла зрозуміти, що то так стукотить — моє серце чи кінські копита об кам’янисту дорогу. Змішалось усе — швидке дихання, гуркіт пожежі, крики, які долинали до нас із охоплених полум’ям будівель. Згіркла слина на язику, темінь очей Всевлада і його крик до мене:

— Скажи, де він! Анно, скажи, де хлопчик! АННО!

Але полум’я гуркотіло значно голосніше за його голос. Злякані обличчя товаришів якоїсь миті розмилися в мене перед очима, а тоді раптом прийшло страшне усвідомлення: на вулицях села не було людей. Узагалі. Ні живих, ні мертвих. Ніхто не бігав, не гасив полум’я, що нестримним звіром кидалось з однієї похилої стріхи на іншу, прожирало собі шлях в і без того трухлявих будівлях. Людей не було! Але крики... крики лунали!

І тут мій погляд зачепився за щось... щось знайоме.

Чотирикутна зірка з візерунковим переплетінням всередині. Мить — і стіну, на якій вона була зображена, поглинув вогонь.

Я пришпорила коня і вилетіла просто на сільський майдан. Його колом оточили халупи підкорених та будинки сервусів. А ще тут були три довгі кам’яні будівлі — якісь стодоли чи щось таке. Зачинені намертво, привалені зовні важкими колодами, вони палали покрівлями і дим валив до байдужих небес, змішуючись із нелюдським голосінням.

— Анно, в якому з... — підскочив знову до мене Всевлад, але тут повз нас промчала Ханна — до найближчої будівлі.

— Ну, поможіть! — крикнула вона, злітаючи з переляканого коня і кидаючись до привалених дверей. — Відчиняйте інші!

— Ханно, стій! — закричав Всевлад, але та не послухалась. Поряд із нею вже опинився Тигран і разом вони відволокли одну з колод. Всі інші кинулись на допомогу. Всевлад стягнув мене з коня і, схопивши за плечі, добряче труснув. — Анно, ти тут?!

Я кивнула.

— Це село підпалили дарвенхардці. Ти бачила чотирикутну патрійську зірку. Зроби так, щоб нас не було видно, бо усіх переб’ють! Напусти туману абощо... Вони або тут ще, або від’їхали недалеко, зараз зі стодол рине натовп і спричинить повно шуму! Вони вернуться! АННО!

— Я тут... я... слабка в Белаті! — гаркнула я, врешті віднайшовши дар мови. — Мені потрібна патр...

І тут я поглянула на Всевлада наче вперше.

— Закасай рукави!

— Що?! — він поглянув на мене, як на ненормальну. Але Ханна була надто далеко, крики — надто гучними, а часу — все менше.

— Закасай рукави, сказала! — гаркнула я і, не чекаючи, доки до нього дійде, ковзнула пальцями Всевладовими руками та схопилась за його зап’ястки.

Біль впав на мене важким тягарем водночас із дощем. А крик злився з потужним ударом грому. Але попри це я відчула, як тіло сповнилося не тільки нестерпної муки, а й сили. Свідомість вибухнула сонмом звуків та кольорів, розширилась до незвіданих кордонів — і вмить охопила усі сплетіння думок, емоцій, вчинків, прив’язаностей, що були на багато кілометрів довкола. І з того всього, катуючи себе, хапаючись за руки Всевлада все сильніше, нігтями впиваючись в чорні татуювання, я зуміла відшукати те єдине, що було треба — нитку, що простягалася від Вишени до потрібної стодоли.

— Найдальша будівля, — прохрипіла я, віднайшовши в мерехтінні болючих плям чорні Всевладові очі. Здавалося, він не дихає. — Маленький темноволосий хлопчик з блакитними очима, забився в лівий дальній кут. Його закриває від вогню жінка... але, здається, вона вже нерухома. Забери його звідти. Чимшвидше, він... задихається. Я... прикрию.