Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

— І що ти робиш? — спитав неголосно.

— Чому ви сперечаєтесь про те, як краще було вмерти тим людям? Чому у вашій суперечці немає варіанту, де ви могли б їх врятувати?! Чому такого варіанту не було, коли ми були там?! — скрикнула я. Так голосно і тонко, що Всевлад мимоволі сахнувся. Ханна стояла бліда, як смерть. — Твоя кров, Всевладе, не червоніша за їхню! Як і моя! І знаєш, що? Твоя дала мені сил більше, аніж Ханнина! Хай навіть попри біль! Такої міці я ще не відчувала! — я спробувала штовхнути його в груди, так боліло мені те, що говорила і що почувала, але дарвенхардець перехопив мої зап’ястки, стиснувши з неймовірною силою. Він шаленів. Але не мав що сказати. Я ж — мала. — Ти теж народжений у Патрії, Всевладе. І знаєш, що? Знаєш, що, дарвенхардцю? Тобі треба добряче подумати над тим, як пояснити мені, чому кров твоя теж співає патрійською! А не белатською! Якби я не знала, хто ти такий, то подумала б, що зустріла ще одного Стожара, стільки в тобі сили!

Пітьма. Пітьма. Пітьма. Вогонь на денці чорних очей.

Але не встиг він нічого відповісти, як мене знудило.

Чимось чорним і густим.

Гадаю, то тепер була моя власна кров. Осквернена силою, взятою в Спадкоємця.

— Геть від неї! — крикнув Тигран, відштовхуючи Всевлада. Той відпустив мене і я впала на коліна. Спробувала щось сказати, але мене знову вивернуло.

— Дарвен... хардці... ідіть подалі! — прохрипіла. — Біля вас... гірше.

Всевлад схопив за руку ошелешену Ханну. За мить вони десь зникли.

Я роззирнулася, побачила, як притискає до себе маленького темноволосого хлопчика Либідь, як поряд стоїть Тарас, тримаючи її за плечі, і не зводить з малюка очей. Я не могла зрозуміти виразу його обличчя. Але це не було зараз важливим.

Ми врятували сина Вишени.

Отже, незабаром я потраплю в місто, що було домом для усіх моїх попередників. Щоб стати сильнішою. Щоб дізнатись про себе і про те, яка ж грань розділяє наші світи.

І щоб навчитися знищувати тих, хто спалює цей світ.

Тих, чия влада необмежена. Чия влада — безкарна.

І чи на всіх із них вкаже Всевлад — покаже час.

— А тепер я спитаю вже більш приватно: що ти робила? Ти думала взагалі?! — спитав Всевлад, схопивши мене за плече і з силою вдавивши в стовбур древнього клена. Лопатками я відчула, як кришиться суха кора.

Довкола вже давно була ніч. Прохолодна, свіжа. Весняна. Сюрчали, надриваючись, цвіркуни. Пахнуло просто фантастично.

Аби забути запах згарища і крові.

Він наблизив обличчя до мого і обпік подихом. Чи не вперше в житті така близькість була для мене нестерпною.

Я чула, що він кричав тоді, на майдані. Чула. І чудово знала, що чиню. То для інших там був хаос — але не для нас із Всевладом. Не для тих, для кого й вогонь палає повільніше. І крики — гучніші.

— Ти гадаєш, вони одразу перебили всіх? Небо було безхмарним, аж раз — і ринув дощ. Та такий, мовби море перевернулося догори дриґом. З громом! Опісля — туман. Такого не буває на рівному місці. Уся Циркута знатиме про це. Ти гадаєш, дарвенхардці одразу перебили всіх?! — повторив Всевлад питання, ще сильніше стискаючи моє плече. Я не опиралась.

— Ні. Не всіх. Хтось розповість, що бачив, перш ніж його прошиє стріла. Я знаю, — мовила якомога спокійніше. Кричати сенсу не було. — Але річ у тім, що був такий густий туман, що й пояснити побачене буде важко. Якісь люди повідчиняли стодоли. То й що? Може, то котрісь із селян не були знайдені дарвенхардцями? Може, то їх тіні бачили визволені з пекла? Може... а хтозна, що там трапилось. І погода може різне робити. Бурі бувають несподіваними.

— Ти ж знаєш, що за нами вже йдуть.

— Так, але непевно. Сумніваючись. Бо ж тракт весь рясніє кінськими слідами, а звернули ми з нього по кам’яному берегу. Вогню не запалюватимемо. Зараз перепочинуть кілька годин коні — і до світанку ми вже досягнемо міста Агра. Воно ж одне з найбільших в Белаті. Там легко буде сховатись, особливо якщо зайдемо двома групами. Ти сам знаєш, як загубити слід. Відпочинемо кілька днів. Тоді — в Колісію.

— Як легко тобі говориться, Ханно. Як легко, отримавши те, що хотіла. Але якщо до світанку нас наздоженуть — не буде кому в Агру заходити, — мовив Всевлад, а тоді відпустив мене. — Їдь з ними сама. Я знайду вас в місті. Заїдьте всі разом та зупиніться в постоялому дворі «Золота криниця». Доброї ночі.

— Стій! А ти що робитимеш? — спитала я, хапаючи його за руку.