Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

— Треба сховатись. Ходи сюди.

За чотири дні я непогано вивчила тут усе і зараз без проблем відшукала потрібні дверцята, що вели до прибудови стайні. Вони не були зачинені, просто обмотані мотузкою, яку я зірвала одним рухом, — всередині не зберігалось нічого цінного, тільки відра і такий-сякий господарський реманент. Та ще було насипано трохи сіна. На нього я й всадила Всевлада. Зачинила двері і присіла поряд. Було чути, як за стіною пофоркують коні.

— Розповідай, що трапилось, — прошепотіла я, м’яко впираючись руками йому в груди і примушуючи лягти. Всевлад скорився, скривившись від болю.

— Переслідувачі були. І ближче, аніж я гадав. Але я зумів їх відвести в зовсім інший бік і відірватися, а там мало не натрапив на інший загін дарвенхардців. Вірніше, я впевнений в тому, що й вони помітили самотнього вершника на горизонті, бо пустили за мною дарвенхардських псів. Ти ж знаєш, як швидко вони бігають, навіть стрімкіше за наших коней. От і наздогнали. То було на березі Плавни. Взагалі такого б не мало статись. Але те, що трапилось у Марсамі, наробило переполоху навкруги. В цьому районі зараз небезпечно. Гадаю, поштові голуби рознесли дивні вісті в багатьох напрямках. Нам же... треба буде якось вибратись. Та мене турбує сам факт. Щоб дарвенхардці просто так нападали? Я не мав лука на плечах, вони не могли знати, на кого пустили звірів. В них мав бути відповідний наказ. Або... я не знаю. Мене насправді здивувало це. Та розбиратись не було часу. Тож ті пси...

— Вони не приведуть сюди господарів? — спитала я, обережно розстібаючи його куртку.

— Я перебив усіх. Але вони так поранили Черна, що довелось його добити, — мовив Всевлад і вперше з початку розповіді я почула в його голосі неприхований біль та жаль. — Шкода, гарний був кінь. І мене дістали. Але то все було на якійсь закинутій рибальській стоянці, я знайшов там човна і поплив річкою на південь. Тоді прокрався до одного з прибережних сіл і серед ночі викрав коня. Прибув на ньому до Агри, але тварину відпустив. Заслабкий кінь, мені не до вподоби. Тут вже дійшов... тінями. Як міг. Ледь не попався кілька разів, якщо чесно.

— А речі? Похідні сумки?

— Втопив у Плавні. Зайвий баласт, а лишати десь було б небезпечно. Так само, як довелось познімати з Черна й позбутись кінської збруї. Вона ж дарвенхардська. Труп коня скинув у глибокий замулений рівчак разом із собачими. Закидав гіллям. Вже знайшли, звісно, та й берег весь в крові. Але, може, це трохи їх затримало.

— Ох, — видихнула я, задерши догори промоклу наскрізь кров’ю сорочку. — Паскудство.

— Ну, латав, як міг. Але часу особливо не було, — прошепотів Всевлад. Мені не сподобалось, як послабшав його голос.

Але ще більше мені не сподобалось, як виглядав його торс. Чотири великі рвані укуси в лівій частині живота та грудей. Грубо заштопані — Всевлад сам їх зашивав. Але все ніяк не хотіли гоїтись.

Псів у Дарвенхарді теж поїли своєрідним трунком, як і нас. Вони ставали більш шалені, швидші, сильніші, а кусали так, що звичайна людина могла померти навіть від невеликої рани. Через їх слину. Тіла дарвенхардців володіли вищою опірністю до неї, як і до інших шкідливих речовин та хвороб, але не за такої кількості укусів.

Таких тварин використовували дуже-дуже рідко. Для особливих місій. Що вони роблять тут, на сході Белати? Я ніколи особливо не любила собак, а Ярий і не наполягав на нашому спілкуванні. Але були дарвенхардці, що обирали роботу з такими собаками. Вони годували звірів спеціальними речовинами, роблячи їх залежними та вірними тільки собі. Таких дарвенхардців з собаками наймали для складних пошуків.

— І на нозі... один.

— Ти мусиш почекати тут. Я зараз, — мовила я, опускаючи сорочку та вдивляючись в подерту штанину на правій нозі Всевлада. — Принесу ліки.

— Ханно...

— Що? — обернулась я від дверей.

— Допомога Стожара мені не потрібна, — мовив він твердо.

Я б посміхнулась, якби ситуація не була такою серйозною. Такий же впертий дарвенхардець, як і я.

— Добре.

Анна, Тарас та Адам вже спали, коли я постукала в двері. Тепер Стожар завжди слідкувала за тим, аби зачиняти їх на ніч, тому взяти все, що треба, непомітно мені не вдалось. Вона зустріла мене розпатлана і сонна.

— Ти пізно, — промовила, пропускаючи мене всередину і готуючись зачиняти двері.

— Не зачиняй, — прошепотіла я, беручи в майже цілковитій темряві свої дорожні сумки. Там було багато корисних трав і речовин. Прихопила ще теплу ковдру і кілька свічок. — Я маю вийти.

— Що таке? — голос дівчини одразу перестав бути розслабленим.

— Всевлад повернувся. Йому потрібна моя допомога. Прийду, коли зможу. Але вранці не йдіть нікуди. Ясно?

—