На лезі клинка - Джо Аберкромбі
Лоґен втупився в обрубок свого середнього пальця і поворушив ним туди-сюди, наскільки зміг.
— Не сумніваюся. Я Лоґен.
— Рада за тебе. Я ніхто.
— Кожна людина кимось є.
— Окрім мене. Я ніхто. Невидимка.
Лоґен нахмурився: вона сиділа боком до нього, відкинувшись на спинку лави. Її довга гладка шия витягнулася, а груди м'яко піднімалися й опускались.
— Я тебе бачу.
Вона схилила голову, поглянувши на нього.
— Ти... справжній джентльмен.
Лоґен пирхнув від сміху. Його багато як називали за життя, але так — ніколи. Молода жінка не розділила його веселощів.
— Мені тут не місце, — мовила вона сама до себе.
— Мені теж.
— Так. Але це мій дім. — Вона підвелась з лави. — Бувай, Лоґене.
— Прощавай, ніхто.
Він дивився, як вона обернулась і попростувала геть, і похитав їй услід головою. Баяз був правий. Не настільки дивне місто, наскільки дивні люди.
Лоґен прокинувся, болісно смикнувшись, кліпнув і почав нервово озиратися. Темрява. Не суцільна темрява, звичайно, — постійне сяйво міста нікуди не зникало. Йому здавалося, що він щось чув, але зараз знову запала тиша. Було спекотно. Спекотно, душно, важко, хоча з відкритого вікна і повівав вологий вітерець. Лоґен застогнав, скинув з себе вогку ковдру, змахнув піт з грудей і витер руки об стіну позаду. Світло ятрило очі, проте воно було аж ніяк не найбільшою проблемою. Саме в цей час Дев'ятипалому понад усе захотілося відлити.
На жаль, тут не можна було просто посцяти в горщик. Для цього в них було спеціальне пристосування у маленькій кімнаті, на кшталт дерев'яної полички з дірою посередині. Він заглянув у ту діру, коли вони тільки прибули, аби дізнатись про її призначення. До дна було далеко, а смерділо звідти жахливо. Малакус все йому пояснив. Це був безглуздий і дикунський винахід. Тобі доводилось сидіти на твердому дереві, поки твої причандали неприємно обдував протяг. Але наскільки Лоґен розумів, вся суть цивілізації і зводилась до того, що люди, які не мають до чого вчепитися, вигадують, як ускладнити прості речі.
Він вибрався із постелі і, витягнувши руки вперед, навпомацки попрямував туди, де мали би бути двері. Як спати, було надто світло, а як іти, то надто темно.
— Йобана цивілізація, — буркнув він про себе, змагаючись з дверною ручкою, а тоді обережно прослизнув босоніж у велику круглу кімнату в центрі апартаментів.
Тут було прохолодно, дуже прохолодно. Після вологої, задушливої спальні було приємно відчувати, як холодне повітря торкається шкіри. Чому він спав у тій печі, а не тут? Лоґен сонно приглядався до темних стін, намагаючись здогадатись, які із ледве вловимих дверей ведуть до полиці з дірою для сцяння. З його щастям він цілком може втрапити до кімнати Баяза і ненавмисно посцяти на сплячого Першого з-поміж магів. Тоді у нього точно буде настрій такий, як треба.
Він ступив уперед. Щось бахнуло і загуркотіло — він ударився ногою об край столу. Лоґен вилаявся, схопившись за гомілку, аж нараз згадав про жбан. Він кинувся вперед і зловив його за самий краєчок якраз перед падінням. Очі Лоґена почали пристосовуватись до півмороку, і він тепер міг розгледіти квіти, що прикрашали холодну, блискучу поверхню. Він саме збирався поставити жбан на стіл, як раптом усвідомив: навіщо ще кудись іти, коли у нього у руках ідеальний нічний горщик? Він крадькома оглянув кімнату, приготував глечик... і нараз закляк.
Лоґен був не один.
Перед ним стояла висока, струнка постать, ледве видима у напівтемряві. Лоґен розгледів лише довге волосся, що його легенько розвівав вітерець з вікна. Він вдивлявся у темряву, але обличчя так і не зміг розгледіти.
— Лоґене...
Голос був жіночий, тихий і низький. Йому це зовсім не сподобалось. В кімнаті було холодно, дуже холодно. Він міцно вчепився у жбан.
— Хто ти така? — прохрипів він, і його ж голос здався йому надто гучним у мертвій тиші.
Може, він снить? Лоґен струснув головою, стиснув жбан у руці. Відчуття були реальні. Жахливо реальні.
— Лоґене...
Жінка посунула до нього. На край її обличчя впало слабке світло від вікна. Бліда щока, темна очниця, край рота, а далі вона знову поринула у темряву. Щось у ній було знайоме... Мозок Лоґена напружено думав, поки він задкував за стіл, не зводячи очей з її обрису.
— Чого ти хочеш?
У грудях з'явилося холодне, неприємне відчуття. Лоґен розумів, що треба кликати по допомогу, будити інших, але він чомусь повинен був дізнатись, хто вона така. Повинен був дізнатись. Повітря похололо так, що Лоґен майже бачив, як здіймається із рота подих. Він знав, його дружина була мертва, мертва і холодна — вона возз'єдналася із землею давно і далеко звідси. Він бачив село, спалене дотла, повне трупів. Його дружина була мертва... а все ж...
— Телфі? — прошепотів він.
— Лоґене...
Її голос! Це був її голос! У нього відвисла щелепа. Вона потягнулася до нього, і на неї впало світло від вікна. Бліда рука, бліді пальці, довгі і бліді нігті. Кімната стала крижаніти.
— Лоґене!
— Ти мертва!
Лоґен здійняв жбан, готовий вдарити її по голові. Рука потягнулася до нього, розчепіривши пальці.
Раптом в кімнаті зробилося світло, як удень. Світліше. Все залило сліпуче, розжарене сяйво. Невиразні обриси дверей і меблів змінили різкі білі контури та чорні тіні. Лоґен зажмурив очі, закрився рукою і відступив, сапаючи, до стіни. Пролунав оглушливий гуркіт, подібний до обвалу землі, за ним рипіння й хрускіт, так наче падало велике дерево, а тоді засмерділо горілим. Лоґен обережно розплющив одне око і глянув крізь пальці.
Кімната досить дивно змінилась. В ній знову зробилося темно, але не так, як досі. Крізь велику рвану діру у стіні, де раніше було вікно, сочилося світло. Два крісла щезли, а третє гойдалося на трьох ніжках — його краї жевріли та диміли, наче гілля, яке тривалий час пролежало у багатті. Стіл, який ще мить тому стояв неподалік від нього, тепер лежав розтріснутий навпіл в іншому кінці кімнати. Частину стелі зірвало з кроков, а підлогу встеляли шматки каменю та штукатурки, уламки дощок і друзки скла. Дивна жінка безслідно зникла.
Баяз у нічній сорочці, що хляпала по його товстих стегнах, хитким кроком пробрався крізь завали до зяючої діри у стіни і визирнув у темну ніч.
— Воно здохло.
— Воно?
Лоґен дивився
