На лезі клинка - Джо Аберкромбі
— Вона знала моє ім'я...
Чаклун добрів до останнього цілого стільця і звалився на нього, вкінець виснажений.
— Мабуть, то був пожирач. Надісланий Калулем.
— Що-що? — запитав Лоґен спантеличено. — Ким надісланий?
Баяз витер з обличчя піт.
— Ти ж не хотів знати.
— Дійсно, не хотів.
Лоґен не міг цього заперечувати. Він потер підборіддя, поглядаючи крізь рваний отвір у стіні на нічне небо, і подумав, чи не пора змінити свою думку. Але було пізно: у двері почали нестямно гупати.
— Відкриєш, добре?
Лоґен незграбно переступив через уламки і зняв засув. В кімнату увірвався сердитий вартовий, в одній руці якого була лампа, а в іншій — оголений меч.
— Я чув шум!
Світло лампи впало на уламки, вихопило подертий край зірваної штукатурки й вибите каміння, і спинилося на порожнечі, за якою виднілося нічне небо.
— От блядь, — промовив він.
— Нас відвідав непрошений гість, — пробурмотів Лоґен.
— Е... мені треба доповісти... — вартовий був геть збитий з пантелику, — кому-небудь.
Задкуючи до дверей, він перечепився за звалений сволок і ледь не впав. Лоґен почув, як по сходах вистукують його чоботи.
— Що таке пожирач?
Мовчання. Чаклун спав: його очі були заплющені, брови нахмурені, а груди повільно то піднімалися, то опускалися. Лоґен глянув униз. Як не дивно, а він ще досі міцно стискав у правій руці прекрасний і витончений жбан. Лоґен розчистив місце на підлозі і поставив його посеред уламків.
Одні з дверей розчахнулися, і серце Лоґена заледве не вискочило з грудей. Це був Малакус: очі круглі, волосся на голові дибки.
— Що за... — учень пробрався до діри й обережно виглянув у темряву, — чорт!
— Малакусе, що таке пожирач?
Кей різко обернувся і з жахом поглянув на Лоґена.
— Людську плоть їсти заборонено... — прошепотів він завчені слова.
Питання
локта швиденько запихав кашу в рот, сподіваючись з'їсти хоч половину, поки до горла не підступить нудота. Він ковтнув, закашлявся і затремтів, а тоді просто відсунув миску, наче сама її присутність ображала його гідність. «А, власне, так і є».— Сподіваюся, це щось важливе, Северарде, — буркнув він.
Практик провів рукою по своєму масному волоссю.
— Дивлячись, що ви вважаєте важливим. Це про наших магічних друзів.
— А, Перший з-поміж магів і його відважні супутники. Що вони там вчудили?
— Минулої ночі у їхніх апартаментах зчинився галас. Вони кажуть, ніби хтось до них вломився. Відбулася якась сутичка. Здається, було завдано деяких збитків.
— Хтось вломився? Якась сутичка? Завдано деяких збитків? Ґлокта несхвально похитав головою.
— «Здається»? «Здається» для нас не годиться, Северарде. — Цього разу в нас більше нічого нема. Вартовий не вдавався у подробиці. Як на мене, він виглядав до дідька стривоженим.
Северард розтягнувся на кріслі так, що його плечі порівнялися з вухами.
— Комусь все одно доведеться з'ясувати, що там сталося, тож чому би це не зробити нам? Ви зможете гарненько роздивитися їх зблизька. Може, вдасться їх про дещо розпитати. — Де вони?
— О, вам це сподобається. У Великій вежі.
Ґлокта насупився, висмоктуючи залишки каші з порожніх ясен.
«Звичайно. Ще й на самісінькій горі, напевно. Скільки сходинок!»
— Ще щось?
— Північанин ходив вчора прогулятися. Блукав то тут, то там і обійшов пів-Аґріонта. Ми, звісно, за ним стежили. — Практик шморгнув носом і поправив маску. — Потворний він, як чорт.
— A-а, сумнозвісний північанин. І що, він творив якісь безчинства? Ґвалтував і вбивав, підпалював будинки тощо?
— Та, чесно кажучи, ні. Нудний видався ранок. Він просто блукав і витріщався, говорив із кількома людьми.
— З кимось важливим?
— Ні. З одним із теслярів, котрий працював над трибунами для Турніру. З клерком на Алеї Королів. Ще була одна дівчина біля Університету. З нею він теж трохи балакав.
— Дівчина?
В очах Северарда заграла усмішка.
— Ага, і то гарненька. Як же її звали? — Він клацнув пальцями. — Я ще спеціально дізнавався. Її брат служить у Королівському полку... Вест, якось Вест...
— Арді.
— Точно! Ви її знаєте?
— Гм-м...
Ґлокта торкнувся язиком своїх порожніх ясен.
«Вона цікавилася, як у мене справи. Я пам'ятаю».
— Про що вони могли говорити?
Практик звів брови.
— Мабуть, про якусь маячню. Хоча вона з Енглії і не так давно сюди прибула. Тут може бути якийсь зв'язок. Хочете, щоб я її арештував? Ми могли би влаштувати допит.
— Ні! — гримнув Ґлокта. — Ні, не треба. Її брат колись був моїм другом.
— «Був».
— Нізащо не чіпай її, Северарде, ти зрозумів?
Практик стенув плечима.
— Як скажете, інквізиторе, як скажете.
— Такі кажу.
Повисла пауза.
— Отже, з мерсерами ми покінчили? — спитав Северард ледь не із сумом в голосі.
— Схоже на те. Їм кінець. Тільки й залишилося, що позачищувати за ними.
— Гадаю, прибирання буде золоте.
— Авжеж, — похмуро сказав Глокта. — Однак Його Преосвященство вважає, що наші здібності варті кращого застосування.
«Наприклад, стеження за гаданими чаклунами».
— Сподіваюсь, ти ще не позбувся того невеличкого маєтку біля доків.
Северард стенув плечима.
— Я не здивуюсь, якщо незабаром вам знову знадобиться місце, що знаходиться подалі від цікавих очей. Маєток нікуди не подінеться. І ціна буде помірна. Просто шкода покидати роботу на півдорозі.
«Дійсно».
Глокта на мить примовк, замислившись.
«Це ризиковано. Архілектор казав припинити розслідування. Йти проти нього дуже небезпечно, утім, я чую якийсь запашок. Що б там Його Преосвященство не казав, але будь-яку справу треба завжди доводити до кінця».
— Гадаю, можна ще дещо зробити.
— Справді?
— Так, але це буде між нами. Ти знаєш щось про банки?
— Це такі великі будівлі. Вони позичають людям гроші.
Глокта слабо усміхнувся.
— Я й не думав, що ти такий спеціаліст. Є один конкретний банк, який мене цікавить. Називається «Валінт і Балк».
— Ніколи про нього не чув, але можу попитати.
— Тільки будь обережним, Северарде, чуєш мене? Ніхто не повинен про це знати. Я серйозно.
— Та я сама обережність, шеф, спитайте кого хочете. Всі знають — я у цьому ділі професіонал.
— Дуже на це сподіваюсь, Северарде. Дуже на це сподіваюсь. «Або полетять і моя голова, і твоя».
