Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт
— Але ж ельфам це заборонено?!
— Так. Тільки сонячні з люті не тямилися. І тоді, кажуть, сама Імператорська Рада прийняла рішення — сонячних знищити. Усіх: від дорослих до дітей новонароджених…
Інтара пересмикнуло.
— Їх убили?
— Приспали, — Миру голосно зітхнув, — усіх… І… жодна людина не потерпить у своєму будинку ельфа, котрий іншій людині зміг нашкодити.
— Так ти ж Мен-Риджа й захищав! Його ж коней!
Миру замотав головою. Солома посипалася з волосся.
— Однаково! Я не хотів ризикувати! Ми домашні, розумієш? Забава, працівники… Але не охоронці, не бойові пси! Ола, напевне, добре знає ельфів! Вона правильно вчинила, що не виказала мене, й ти не виказуй, будь ласка! З пана й того досить, що я Шуліку своїм вереском налякав…
Інтару здалося, що Миру даремно боїться, але, з іншого боку… Мабуть, йому видніше.
— Добре, — пообіцяв хлопчик, — не викажу.
Вони замили пляму й посипали підлогу свіжою соломою. Поміняли підстилки, завели назад у денники коней, напоїли й почистили їх. Шуліка пирхав і насилу дозволив завести себе навіть ельфові — той уже боявся, що доведеться пана кликати. А Мен-Риджу, котрий і досі щось з’ясовував зі стражниками, тільки норовливого коня й бракувало…
За цими справами Інтар і не помітив, як день минув. Хлопчик не знав, чи з'явиться ввечері Ола в купальню, тільки однаково пішов туди в домовлений час. У кімнаті над стайнею було моторошно залишатися вночі. Навіть від того, що Жучок сидів поруч і віддано дивився карими вологими очами, легше не ставало. Миру добре, його пан давно в кімнати закликав… Мабуть, смачним годує…
З такими думками хлопчик затопив у купальні та нагрів води. Двері зарипіли — увійшла Ола. Вона підійшла до Інтара, обійняла його за плечі.
— Ти як? — запитала співчутливо.
— Нічого, живий, а ти?
Дівчинка повела плечем:
— У мене весь час перед очима… стоять… вони…
— Не треба! — Інтара пересмикнуло. — Не говори про це! Ти краще… — його погляд упав на цуцика, що чухався, — допоможи мені Жучка помити, га!
Ола посміхнулася.
— Гаразд!
Цуцик, яки спокійно викушував бліх із шерсті, зачув недобре, підняв голову, але запізно: чотири руки схопили його та запхали в балію з теплою водою. Жучок обурено заверещав, але Інтар хлюпнув йому в писок водою.
— Цить! Із рідними блохами розлучатися шкода, чи що?
Цуцик ображено гавкнув і замовк: однаково пручатися було безглуздо.
Поки натирали мильнянкою, а потім прополіскували у воді чорну собачу шерсть, розмовляли про незнайдені коштовності.
— Якщо не в будинку, то де вони можуть бути? — допитувався Інтар швидше в себе, ніж у дівчинки, не припиняючи роботи.
— Може, вона їх де закопала? — припустила Ола.
— Храмовий двір у Мертвому Місті ми вже перекопали… — зітхнув хлопчик. — Тепер що — сад? Розкажемо Миру, що хочемо посадити там моркву?
— Не смішно! — сердито відрубала Ола.
— Сам знаю… Якщо чесно, уявлення не маю, що робити.
— Ранок мудріший за вечір? — припустила дівчинка, в якої теж не було жодної слушної думки.
— Виходить, так… Скажи, а ти навіщо про Миру збрехала Мен-Риджу? Тому, що ельфам не можна бути злими?
— Угу, — кивнула вона. — Я чула історію про те, як цілу породу знищили. А Миру весь стиснувся, коли ти почав розповідати про бійку в стайні. І за руку мене схопив. Ну, я й бовкнула…
— Добре. Нехай буде так. І Миру спокійніше, й Мен-Риджу… Кгм. А може, Алана все-таки Мен-Риджу коштовності віддала? Хоча навряд…
— Підношення від колишнього чоловіка? Ото вже ні-і, — Ола помотала головою.
Діти стомилися, в обох боліли голови, й вони вирішили, що на сьогодні — досить. Завтра вони ще раз поговорять і подумають про все.
Несподівано для себе Інтар міцно та спокійно спав уночі. Вочевидь, хлопець зовсім змучився. Мокрий Жучок забрався до нього під ковдру, підліз до самого обличчя й невдоволено гарчав, коли Інтар крізь сон намагався його відіпхнути.
За сніданком на шиї Миру, який звичайно харчувався з іншими слугами на кухні, блиснув дорогоцінний кулон. Зелений камінь у золотій оправі і на золотому ж візерунчастому ланцюжку приваблював погляди.
— Який гарний, — похвалила Бетайа. — Звідки він у тебе?
— Це мені хазяїн подарував, — пояснив ельф із наївною гордістю. — Це смарагд.
— Справжній? — зойкнула Ола.
— Ще б пак! — ельф вочевидь пишався не ціною каменя, а увагою пана. — Він його сьогодні рано-вранці купив. Навмисно раніше встав. А вас, — кивнув Миру Інтару й Олі, — пан теж нагородити хоче.
— Нагородити — це добре… — Інтар відклав ложку, якою вже зачерпнув каші, намагаючись схопити за хвіст думку, яка щойно промайнула. — Миру, а скажи, хіба безпечно отакі коштовності в домі тримати? А раптом дім пограбують? Коней он і тих ледь не звели, ми тільки випадково дізналися…
— Небезпечно, — погодився ельф, — тому найкоштовніше тримають зазвичай не в будинку.
Ола підняла голову. Шматок хліба випав із розтиснутих пальців. У Інтара живіт скрутило, ноги заніміли: невже вони нарешті знайшли розгадку?!
— А де ж? У саду закопують? — намагаючись здаватися спокійним,
