Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

Серце хлопчика впало кудись у п'яти. Стрепенулося разок…

Він так і сидів із напіврозтуленим ротом, безпорадно дивлячись на дівчинку й ельфа.

— Чуєш, поганцю! — повторив Фирух. — Не відімкнеш — приб'ємо твоє цуценя! Воно й дзявкнути не встигне, однаково ж спить!

— Навіщо ж ми його на кухні залишили… — гірко прошепотіла Ола.

Інтар озирнувся — немовби в стайні могло знайтися таке, що могло зарадити лихові.

Клинок спокійно хрупав вівсом, Птаха стояла похнюплена. По молочній шерсті Луня стрибали крихітні місячні зайчики.

Шуліка знову неспокійно заіржав.

— Я відімкну, — зривистим голосом промовив хлопчик, — відімкну! Чуєте? Відімкнемо зараз, не чіпайте пса!

— Пальцем не зачепимо, якщо будеш слухняним, — відгукнувся Кашим.

Інтар почав відтягати від дверей скриню. Ола мовчки взялася допомагати йому.

— Стривайте, — Миру раптом схопив обох за руки, — я зараз… Ви не відмикайте, поки не скажу, — прошепотів він гаряче.

Ола й Інтар здивовано завмерли. Але послухалися ельфа. А той уже поквапливо відчиняв денники. Він вивів спочатку Птаху, як найспокійнішу, відвів убік. Погладив, заспокоюючи кобилу, яка тривожно оглядалася, злякана грубими голосами. Інтар і Ола тим часом безпорадно стояли біля дверей. Кашим почув, що вони не квапляться відмикати, й гукнув знову:

— Інтаре! Ти там заснув? Може, мені відрубати твоєму псові хвоста? Для початку?

— Я вже! Відчиняю ж бо! Зараз! — відчайдушно вигукнув хлопчик і озирнувся на Миру. Той уже вивів Шуліку: жеребець форкав, роздуваючи ніздрі, й ельф поквапився завести його в порожнє стійло Птахи, яке було навпроти дверей. Шуліці це не дуже припало до смаку, він разів зо два вдарив копитом об підлогу.

— Ми коней заспокоюємо! — крикнула конокрадам тремтяча від страху й хвилювання Ола.

— Шуліка непокоїться! Ось вгамуємо його й відімкнемо відразу!

— Мерщій, дрібното! — зажадав Фирух. — Гляди, Інтаре, я з псяюри твого живцем шкіру спущу, отут, під дверима, коли зараз не відчините!

— Та відчиняємо!!! — Інтар гримнув засувом, знову подивився на Миру: ельф уже й Птаху замкнув у чужому деннику. Денник Шуліки він залишив відчиненим.

— Тепер, — кивнув раптово поблідлий ельф дітям, — відмикайте і відходьте до стіни.

Ті так і не зрозуміли до пуття, навіщо Миру їх затримав, але без зайвих слів відтягли скриню. Відсунули засув.

— Заходьте! — Інтар щосили штовхнув двері й разом із Олою відскочив, як Миру просив.

Кашим і Фирух упевнено ввійшли в стайню.

— А ось і ми! — гучно оголосив воротар. Незнайомий голос так близько й чужий запах не сподобалися коням, стривожили їх.

Шуліка застриг вухами.

Кашим підійшов до його денника, простяг руку — взяти за недоуздок.

І тут Миру голосно верескнув.

Кашим здригнувся. Шуліка коротко, пронизливо, заіржав і став дибки.

Конюх не встиг відскочити.

Інтару навіть здалося, що він почув звук… Удар і хлюпання. Ола закричала й захлинулася лементом.

Кашим упав. По підлозі біля його голови почала розповзатися червона пляма.

Шуліка промчав по тілу людини й вирвався надвір.

Фирух тупо провів його поглядом. Потім повернувся до дітей.

— A-а, г-гаденята!

Він кинувся на Олу. Дівчинка метнулася вбік. Інтар схопив мітлу і її кінцем, як ратищем, ткнув чоловіка в бік. Той розвернувся, стрибнув на хлопчиська, вдарив його кулаком, цілячи в обличчя, але влучив у груди. Інтар похитнувся, від болю в очах стемніло…

Ола заверещала від жаху, коли побачила зовсім близько перед собою розлючене обличчя воротаря.

І раптом Фирух закричав.

Це Миру схопив вила, замружився від страху й ударив конокрада вістрями в спину.

Фирух упав. Інтар вихопив вила в приголомшеного ельфа й цюкнув чоловіка держаком по голові.

— Мотузку, Оло!

На щастя, та була на очах, висіла на цвяху, на стіні. Ола схопила обома руками важкий моток, смикнула так, що вилетів цвях, метнулася до друга. Інтара, в якого шалено стукотіло серце, ще вистачило на те, щоб висмикнути кінець мотузяної змії та зв'язати Фируха.

А потім вони вибігли надвір. Повітря було свіже й тепле, небо всипали великі зірки. Уже вгамований Шуліка блукав садом, щипав траву й листя з кущів. Інтар, Ола й Миру відбігли від стайні якомога далі та майже попадали на зелену галявину. Їх трусило. В Оли цокотіли зуби, Миру був зелений.

— Я н-не… не хотів… не… — він мотав рудою головою, потім раптом припав до землі й розридався.

Інтар обхопив його за плечі, пригорнувся. Хлопчика теж било дрожем. Ола припала до них, і всі троє, обіймаючи одне одного, тремтячи, лежали на землі. Миру незабаром виплакався, затих. Кожен з трьох не хотів відпускати інших й відійти не міг. У стайні залишилися перелякані коні, але повернутися туди, щоб вивести їх, здавалося неможливим. Інтар був навіть не в змозі підвестися, хоча б на коліна. Його нудило, скрізь ввижалася кров… Урешті-решт його вивернуло й Ола, яка тісно тулилася до хлопчика, подивилась на білясту пляму в траві й вибухнула сміхом, що перейшов у схлипування…

…Інтар не пам'ятав, як заснув. Пам'ятав, що прокинувся від досвітнього холоду. Побачив, як сидить, обіймаючи власні коліна, Миру. Той подивився на хлопчика.

— Х-холодно…

— Так…

— Ходімо… до мене… Там тепло… в кімнаті…

— Ходімо…

Про стайню думати не хотілося. Розштовхали Олу, добрели