Американські боги - Ніл Гейман
Облишмо його. Він ранить нас. Він надто близько до нас, і від цього боляче.
Жила-була дівчинка, і дядько продав її. Якщо так формулювати, виглядає дуже просто.
Немає людини, яка була б як Острів, писав Донн — і помилявся. Якби ми не були як острови, ми б загубилися, втонули б у чужих трагедіях. Ми ізольовані (а згадаймо етимологію цього слова — воно буквально означає, що ми «як острів»!) від чужих трагедій, ніби острів від великої землі, окрім того, нас захищає звичка до повторюваних форм та обрисів історій, які ми так часто чуємо. Ми знаємо обриси, і ці обриси не змінюються. Була собі людська істота, яка народилась, жила, а тоді, з тих чи інших причин, померла. Все. Деталі можна набрати з власного досвіду. Такого ж неоригінального, як усі історії, такого ж неповторного, як будь-яке життя. Людські життя — як сніжинки: кожне з неповторними деталями, що складаються у знайомі візерунки, але у підсумку схожі між собою, як горошини. (До речі, ви колись придивлялись до гороху у стручках? Так, щоб направду придивитись? Після того як ви хоча б хвильку уважно їх повивчаєте, ви нізащо не переплутаєте одну з одною!)
Нам потрібні конкретні історії. Без конкретних людей ми бачимо тільки цифри: тисяча загиблих, сто тисяч, «кількість жертв може зрости до мільйона». З конкретними історіями у статистики з’являється людське обличчя, але навіть воно брехливе, бо люди страждають у приголомшливо безглуздих кількостях. Ось дитя із безмірно роздутим животом. Мухи рояться в кутиках його очей, повзають по його тонюсіньких кінцівках. Чи стане вам легше, як ви дізнаєтеся його страхи, його мрії, його ім’я і вік? Знатимете, що в нього на думці? Чи стане нам легше? І чи не нашкодимо ми цим його сестрі, яка корчиться у гарячій пилюці поряд з ним, моторошна, спотворена карикатура на людське маля? І якщо ми співчуватимемо їм, то хіба не вийде, що вони важливіші за тисячу інших дітей людських, що їх пожирає той самий голод? Хіба не поставимо ми їх вищими за тисячу інших юних життів, що скоро стануть поживою для мільярдів мушок і мушачих дітей, які рояться і плодяться в їхніх тілах?
Ми проводимо кордони довкола цих болючих хвилин, ми залишаємося на своїх островах, щоб не дозволяти їм нас ранити. А тоді, коли вони вкриваються гладенькими, безпечними, сріблистими шарами перламутру, ми дозволяємо їм безболісно висковзнути з наших душ.
Література дозволяє нам пробратися у чужі голови, у чужинські місця, і подивитись на світ чужими очима. А тоді у розповіді ми зупиняємося перед моментом смерті, чи помираємо відчужено і безболісно — а в реальному світі перегортаємо сторінку, згортаємо книжку і продовжуємо наше життя.
А наше життя, як і усі інші життя, не таке, як усі інші життя.
А проста правда ось яка: жила-була дівчинка, і дядько продав її.
У місцях, звідки дівчинка походила, говорили так: жоден батько не знає достеменно, що дитя від нього, зате щодо матері ви можете бути певними. Родовід і власність передавали по материнській лінії, та влада залишалась у чоловічих руках: чоловіки були власниками дітей своїх сестер.
У тих місцях ішла війна. Це була невеличка війна, просто собі звичайна чвара між чоловіками з двох сусідніх сіл. Можна сказати, суперечка. І одне село перемогло в суперечці. А інше — програло.
Життя тоді було товаром широкого вжитку, а люди — власністю. Рабовласництво було частиною культури тих місць вже тисячу років. Араби-рабовласники зруйнували останнє велике східноафриканське царство, а народи Західної Африки руйнували один одного.
У тому, що дядько продав своїх племінників-близнюків, не було ніякої дивини — ба навіть поганого тону. Оскільки близнюків вважали чарівними істотами, дядько боявся їх, боявся так сильно, що не зізнавався у своїх планах щодо них, аби вони не пошкодили його тінь і не вбили його. Їм було дванадцять років. Її звали Бутуту, пташка-посланиця. Його звали Аґасу, іменем мертвого короля. То були здорові діти, а оскільки вони були близнюками, хлопчиком і дівчинкою, їм багато розповідали про богів. І оскільки вони були близнюками, вони слухали усе, що їм розповідали. І вони запам’ятовували.
Дядько їхній був товстим і лінивим чоловіком. Якби у нього було більше худоби, то, певно, він віддав би якусь худібку, а не дітей. Але в нього не було більше худоби. Тому він продав близнюків. Та досить про нього: він більше не з’явиться в цій історії. Ми ж підемо за близнюками.
Їх, разом із іншими рабами, яких схопили чи придбали під час війни, прогнали десяток кілометрів до маленького ринку, де торгували людьми. Там близнюків і ще тринадцятеро інших перепродали шістьом чоловікам зі списами і ножами, і ті погнали їх на захід, до моря, а тоді ще багато миль уздовж берега. Тепер руки усіх п’ятнадцятьох рабів та рабинь були міцно зв’язані, а шиї сковані ланцюгом.
Бутуту запитала у свого брата, Аґасу:
— Що з нами трапиться?
— Не знаю, — тільки й міг відповісти той.
Аґасу був із тих хлопчаків, що часто сміються. Його зуби були рівні і білі, він показував їх, коли усміхався, а його радісні усмішки робили щасливою і Бутуту. Але зараз він не усміхався. Натомість він намагався здаватися відважним перед своєю сестрою: він задер підборіддя і розправив плечі, гордий, грізний і кумедний, ніби щеня, яке наїжачує загривок.
Чоловік з пошрамованими щоками, що був прив’язаний за Бутуту, сказав:
— Вони продадуть нас білим дияволам, а ті заберуть нас до своїх домівок за великою водою.
— А що з нами трапиться там? — запитала Бутуту.
Чоловік не відповів.
— Ну? — перепитала Бутуту. Аґасу
