Американські боги - Ніл Гейман

— Навряд чи, — Тінь був ще сонний.

— Ось вона, — Малліґан показав шкільну фотокартку. Тінь миттю впізнав дівчинку з синіми брекетами-гумочками на зубах. Ту, яка опановувала від подруги премудрості нетрадиційного використання «Алкозельцера».

— А, знаю. Так. Вона їхала тим автобусом, що привіз мене у місто.

— Де ви були вчора, пане Айнзелю?

У Тіні запаморочилося в голові. Він був певен, що за ним не було ніякої провини (Ти злочинець, вийшов з тюрми і порушуєш правила дострокового звільнення, — прошепотів тверезий внутрішній голос. — Живеш під вигаданим іменем. Хіба цього мало?).

— Сан-Франциско, Каліфорнія. Допомагав дядькові перевозити ліжко з балдахіном.

— Можеш як-небудь це довести? Корінці квитків? Хоч що-небудь показати?

— Звісно, — він мав при собі, у задній кишені штанів, обидва корінці авіаквитків, тож мав змогу одразу їх продемонструвати. — А що сталося?

Чед Малліґан роздивлявся посадкові талони.

— Елісон Мак-Ґоверн зникла. Вона приїздила за місто допомагати Приозерському осередку Спілки захисту тварин. Вигулювала собачок, годувала інших звірів. Щодня приходила на кілька годин після занять. Дуже любила тварин. А Доллі Кнопф, голова Спілки, завжди завозила її додому, коли вони зачинялися на ніч. Тільки цього разу Елісон там не з’явилася.

— Просто зникла?

— Ага. Батьки подзвонили вночі. Дитина їздила автостопом до тієї Спілки в округ W., а там малолюдні місця. Батьки забороняли автостоп, але у нас містечко, де нічого такого не трапляється... Люди навіть дверей не замикають, розумієш? Ну і діти все одно не слухаються. Поглянь на її фото ще раз.

Елісон Мак-Ґоверн усміхалась. Гумові брекети на фотографії були червоними, а не синіми.

— Ти можеш присягнутися, що не викрадав її, не ґвалтував, не вбивав і не робив нічого такого?

— Я був у Сан-Франциско. І я б не став робити такої хуйні.

— Я так і подумав, друже. Не допоможеш нам її шукати?

— Я?

— Ти. Зранку вийшли кінологи з собаками, але поки нічого, — він зітхнув. — Чорт забирай, Майку. Я просто молюся, щоб вона втекла куди-небудь у Міннеаполіс чи Сент-Пол із бойфрендом-торчком.

— А таке могло статися?

— Могло. То як, приєднаєшся до пошукової групи?

Тінь згадав, як побачив це дівчисько в «Геннінгових товарах для дому та саду», як вона всміхнулася, показавши брекети з синіми гумочками, і як він подумав про її прийдешню вроду.

— Я з вами.

Два десятки чоловіків і жінок зібралися у вестибюлі пожежної станції. Тінь упізнав Хінцельмана, ще кілька облич здалися знайомими. Була пара місцевих копів, що носили синє, і кілька підлеглих шерифа Лісового округу в брунатно-сірій уніформі.

Чед Малліґан розповів, у що Елісон була вдягнена того дня, коли зникла (червоний зимовий комбінезон, зелені рукавички, синя вовняна шапочка під відлогою комбінезона), і розділив добровольців на групи по троє. У Тіневій трійці опинилися Хінцельман і ще один дядько на прізвище Броґан. На прощання їм нагадали, що в цю пору року дуже короткі дні, і що якщо, не приведи Господи, вони знайдуть тіло Елісон, то абсолютно нічого, повторюю, абсолютно нічого не слід чіпати, тільки викликати підмогу по радіо. Але якщо вони знайдуть її живою, то треба її зігріти та тримати в теплі, поки не приїдуть рятувальники.

Їм сказали прямувати в округ W.

Хінцельман, Броґан і Тінь рушили вздовж замерзлого струмка. Кожній трійці перед виїздом вручили по невеликій ручній рації.

Хмари нависали низько, все було сірим. Сніг не йшов вже тридцять шість годин. Замерзлі сліди виділялися на блискучому хрумкому насті.

Броґан скидався на армійського полковника на пенсії: мав тонкі вуса і посріблені сивиною скроні. Він ішов першим у їхній трійці. На запитання Тіні відповів, що він директор школи на пенсії.

— Пішов у відставку раніше, коли зрозумів: сили вже не ті, що в молодості. Зараз іще викладаю потроху, ставлю шкільну п’єсу — це ж усе-таки найважливіша подія року... Тепер у мене є час полювати, маю будиночок біля Щучого ставка. Дуже люблю туди навідуватися.

Коли вони приїхали на місце, Броґан сказав:

— З одного боку, я сподіваюся, що ми її знайдемо. З іншого, якщо вона знайдеться, я дуже хотів би, щоб її знайшов хтось інший, не ми. Ви розумієте, що я маю на увазі?..

Тінь прекрасно розумів, що він має на увазі.

Троє чоловіків не розмовляли. Вони йшли, видивляючись червоний комбінезон, зелені рукавички, синю шапочку або біле тіло. Час від часу Броґан, що ніс рацію, перемовлявся з Чедом Малліґаном.

Обідали вони хот-догами і гарячим супом у реквізованому шкільному автобусі з рештою групи. Хтось угледів червонохвостого яструба на безлистяних гілках якогось дерева, хтось інший сказав, що це сокіл, але птах полетів, і більше не було про що сперечатися.

Хінцельман завів оповідь про дідову трубу, як той заходився грати на ній у морози — але надворі коло сараю, куди дідуньо втік музикувати, було так холодно, що ніяких звуків не виходило.

— А тоді дідуньо повернувся додому і поставив інструмент коло пічки, щоб той відтавав. І от вночі, коли вся родина полягала спати, розморожена музика раптом стала лунати з тієї труби! Моя бабуня так перелякалася, що ледь йожика не вродила...

Після обіду час тягнувся нескінченно довго, гнітюче і безрезультатно. Денне світло поступово зникало: видима відстань зменшилася, все навколо забарвилося фіолетовим, а вітер похолоднішав і став обпікати обличчя. Коли темрява згустилася настільки, що більше не можна було продовжувати, Малліґан по радіо наказав усім припинити пошуки, їх підібрали і відвезли назад до пожежної станції.

Квартал поряд із пожежною станцією мав генделик «Оленячий перестанок», і саме там зібралася більшість пошукової команди. Вони були виснажені та пригнічені, розмовляли про лисого орла, що кружляв над ними, про те, які вдарили морози, і про те, що Елісон, певно, об’явиться за день-два, не підозрюючи, як за неї всі хвилювалися.

— Тільки не думайте про місто погано через це, — сказав Броґан. — Це хороше містечко.

— Приозер’я, — втрутилася акуратна жіночка, чиє ім’я Тінь забув, або ніколи й не знав, — це найкраще місто в Північних лісах. Знаєте, скільки у нас безробітних?

— Ні, — відповів Тінь.

— Півтора десятка. А в місті і навколо живе більше п’яти тисяч. Може, ми не багаті, але всі маємо роботу. І це не як у тих шахтарських містах на північний схід звідси — майже всі з них уже вимерли.