Американські боги - Ніл Гейман
Пасха прикипіла до Середи поглядом зелених очей. Ці очі, подумав Тінь, мають точно такий самісінький колір, як листок на дереві, крізь який просвічує весняне сонце. Вона мовчала.
— А ми справді могли б спробувати, — не вгамовувався Середа. — Тільки у мене на руках і ногах все одно залишиться по десять пальців, а ми з тобою трахатимемося п’ять ночей. Тож не кажи мені, любонько, що вони шанують тебе і справляють твоє свято. Вони промовляють твоє ім’я, але й гадки не мають, що воно означає. Анінайменшої.
— Я знаю, — тихо мовила Пасха. В її очах бриніли сльози. — Я не дурна.
— Ні, любонько. Ти не дурна.
Середа надто далеко зайшов, подумав Тінь.
Старий присоромлено потупив очі донизу.
— Вибач, будь ласка, — Тіні вчулася щирість у цих словах. — Ти нам потрібна. Ми не обійдемося без твоєї енергії. Без твоєї могутності. Чи будеш ти серед нас, коли вдарить буря?
Вона вагалася. Її лівий зап’ясток оповивало татуювання: ланцюжок із синіх незабудок.
— Гаразд, — мовила вона після паузи. — Напевно, буду.
Середа поцілував свій палець і торкнувся ним її щоки.
Тоді прикликав офіціантку і віддав їй гроші за каву, ретельно перерахувавши банкноти та згорнувши їх разом з чеком.
Коли офіціантка відійшла, Тінь озвався до неї:
— Пробачте, пані. Це, здається, ваше, — і підняв десятидоларову купюру з підлоги.
— Та ні, — похитала головою вона, дивлячись на гроші в руці.
— Я бачив, як ви впустили, — ввічливо наполіг Тінь. — Перерахуйте.
Вона перерахувала гроші, що були при ній, і спантеличено пробурмотіла:
— Чорт, ви маєте рацію... Пробачте...
Тоді забрала десять доларів у Тіні і пішла геть.
Пасха вийшла з ними на вулицю. Місто щойно почали огортати сутінки. Вона кивнула на прощання Середі, а тоді торкнулася Тіневої руки і запитала:
— Що тобі снилося цієї ночі?
— Птиці-громовиці. Гора черепів.
Вона кивнула.
— А ти знаєш, чиї то були черепи?
— Я чув голос. Уві сні. Голос мені сказав.
Вона знов кивнула і почекала.
— Голос сказав, що це мої. Мої старі черепи. Тисячі тисяч їх...
Пасха поглянула на Середу.
— Здається, ти знайшов собі дуже цінного помічника, — на її обличчі розквітла яскрава усмішка.
Тоді Пасха поплескала Тінь по плечу і закрокувала тротуаром геть. Тінь дивився їй услід, намагаючись не думати — марно! — про її стегенця, що труться одне об одне, коли вона йде.
У таксі дорогою до аеропорту Середа напосівся на Тінь:
— Що це за цирк ти придумав з тією десяткою?
— Ти обманув її. Ту десятку зняли б із зарплати.
— А яка тобі в біса різниця?
Схоже, Середу це й справді зачепило за живе. Тінь замислився. Тоді відповів:
— Ну, я б не хотів, щоб хто-небудь так обманював мене. Вона не вчинила нічого поганого.
— Не вчинила? — Середа став дивитися кудись убік. — їй сім років, вона закриває кошеня у шафі. Кілька днів слухає його жалісливе нявчання. Коли нявчання припиняється, вона витягає його з шафи, кладе у коробку з-під взуття і ховає на подвір’ї. Їй просто кортіло викопати комусь могилку. А ще вона краде звідусіль, де працює. Зазвичай невеликі суми. Минулого року вона провідувала бабусю, яку вони сплавили в заклад для літніх людей. Спиздила старовинного золотого годинника з тумбочки біля ліжка, а тоді пройшлася по інших кімнатах, набравши трохи грошенят і особистих речей, що належали людям у присмерку життя. Та коли вона повернулася додому, то розгубилася, бо не знала, куди дівати всі ці речі, і злякалася, що її спіймають за руку, тому викинула все, окрім грошей.
— Досить, я зрозумів.
— А ще у неї безсимптомна гонорея. Вона підозрює, що може розносити хворобу, але нічого з тим не робить. Її колишній якось висловив підозру, що вона могла його заразити — так вона образилась і посварилася з ним. Саме тоді він, власне, і став колишнім.
— Можна було не продовжувати. Я ж сказав, що зрозумів. Ти про будь-кого можеш таке розповісти? Перелічити їхні грішки?
— Аякже! У всіх грішки однаковісінькі. Вони думають, що такі унікальні й неповторні у своїх поганих вчинках, але більшість із тих вчинків дріб’язкові і зовсім не оригінальні.
— І це виправдовує крадіжку десяти баксів у неї, так?
Середа заплатив за дорогу, вони двоє увійшли в аеропорт і дісталися своєї зони очікування. Посадка ще не почалася. Тоді старий відповів:
— А що, чорт забирай, іще я можу зробити? Вони не жертвують мені баранів та биків. Вони не посилають мені душі вбивць і рабів, чиї очі виклювало вороння на шибеницях. Вони мене таким зробили. І вони мене забули. І ось я трохи на них можу відігратися. Хіба це не буде справедливо?
— Моя мама казала, що життя несправедливе.
— Звісно, вона це казала. Всі матусі так кажуть. А ще вони кажуть: «Якщо всі твої друзі вистрибнуть з вікна, ти теж за ними вистрибнеш?».
— Ти намахав дівчину на десять баксів! Я повернув їй десять баксів, — Тінь затявся. — Це був правильний вчинок, і я вчинив правильно.
Оголосили посадку. Середа встав.
— Нехай будь-який твій вибір буде так само простим, — сказав він, і знову в його словах Тінь почув непідробну щирість.
Правду кажуть, думав Тінь, якщо ти вмієш вдавати щирість — досягнеш якої завгодно мети.
Під ранок, коли Середа висадив Тінь, мороз вже спадав. У Приозер’ї все ще було так холодно, що аж паскудно, але вже не було неймовірно холодно. Коли вони проїжджали містом, табло на фасаді банку М&І показувало по черзі третю тридцять ночі і мінус двадцять за Цельсієм.
Було пів на десяту, коли шеф поліції Чед Малліґан постукався до Тіневого помешкання і запитав, чи не
