Американські боги - Ніл Гейман

— Може, вони з’їдять нас. Так мені казали. Тому їм завжди потрібні раби. Бо вони завжди голодні.

І Бутуту заплакала.

— Не плач, сестро, — спробував втішити її Аґасу. — Вони не зможуть з’їсти нас. Я тебе захищатиму. І наші боги захищатимуть нас.

Але Бутуту продовжувала гірко плакати, і йшла вона з важким серцем, сповнена болю, і гніву, і страху, і були ці почуття такими, як лише дитина може їх відчувати — чистими і всеохопними. Вона не могла зізнатись Аґасу, що її не лякають білі дияволи, які можуть з’їсти їх. Вона виживе, у цьому не сумнівалась. Вона плакала, бо боялася, що вони з’їдять її брата, і вона не була певна, що зможе його захистити.

Вони дісталися до невільницького ринку, і їх протримали там десять днів. Уранці десятого дня їх забрали з хижки, де замкнули до того. Останніми днями хижка була дуже набита, бо люди приходили сюди здалека, часом — через сотні кілометрів, і приводили ряди зв’язаних рабів. Їх погнали до порту, і Бутуту побачила корабель, що забере їх геть.

Спершу Бутуту подумала, що корабель надто великий, а потім — що він надто маленький, аби вмістити їх усіх. Він неглибоко сидів у воді. Човен снував туди-сюди між кораблем і сушею і перевозив рабів до трюмів, де на них одягали кайдани і розділяли по палубах моряки. Хтось із тих моряків засмаг, хтось обгорів начервоно, хтось мав дивні гострі носи чи бороди, через які скидалися на звірів. Деякі з них були схожими на народ Бутуту, і на людей, які пригнали їх на узбережжя.

Чоловіків, дітей і жінок роз’єднали, розподілили до різних відсіків. На кораблі було надто багато рабів, щоб спокійно вмістити їх усіх у трюмах, тому десь із десяток чоловіків прикували на відкритій палубі, за місциною, де висіли гамаки команди.

Бутуту розподілили до дітей, а не до жінок. Її не закували в кайдани, а тільки зачинили у клітці. Аґасу, її брата, вкинули до закованих чоловіків, напханих, як оселедці у банку. Там смерділо, хоч команда і видраїла корабель після попереднього вантажу. Та сморід в’ївся в дерево: сморід страху, жовчі, випорожнень і смерті, сморід гарячки, і безумства, і ненависті. Бутуту сиділа в гарячому трюмі з іншими дітьми. Вона відчувала, як із тих, хто сидів біля неї, стікає піт. Хвиля хитнула кораблем і кинула на неї хлопчака, який сидів поруч, і той попросив пробачення мовою, якої Бутуту не знала. Вона спробувала всміхнутися йому в напівтемряві.

Вітер напнув вітрила. Тепер корабель глибоко сидів у воді.

Бутуту думала, яким може бути місце, звідки прийшли білі люди (хоча море і сонце так обпалили їхню шкіру, що та потемніла, і ніхто з них не був насправді білим). Що то за земля, де так мало їжі, що їм доводиться посилати кораблі в таку далечінь за людьми, яких можна з’їсти? Чи може, вона мала стати делікатесом, особливою втіхою для людей, які спробували стільки їжі, що їхні роти наповнювала слиною тільки думка про чорношкіру плоть у каструлях?

На другий день їхньої подорожі корабель потрапив у шторм. Не особливо страшний, він однаково потрясав палубами, тому до запахів сечі, поту і рідкого лайна додався запах блювоти. Дощова вода відрами стікала на них з душників у стелі невільницького трюму.

Через тиждень, коли земля давно зникла з горизонту, із в’язнів зняли кайдани. Їх попередили, що за будь-які вияви непокори чи спроби здійняти веремію їх чекає кара, жорстокіша, ніж могла б наснитись у страшному сні.

Вранці невільників годували бобами і галетами, і кожному вливали до рота ложку збродженого лаймового соку — такого кислого, що їхні обличчя кривилися, вони відкашлювались, а дехто стогнав, аж доки присмак лаймового соку не вивітрювався. Але вони не могли виплюнути чи розлити напій: якщо їх ловили на цьому, то шмагали і лупцювали.

Вечір означав солонину. Вона неприємно смакувала, а на сірій поверхні м’яса виблискувала веселкова плівочка. Так було на початку подорожі. З часом м’ясо попсувалося ще більше.

Коли випадала нагода, Бутуту і Аґасу притискалися одне до одного і згадували свою матір, свій дім і свої забави. Іноді Бутуту переповідала Аґасу історії, які розказувала їхня матір — історії про Елеґбу, найпрудкішого з богів, який був очима і вухами Великого Маву у світі: передавав йому послання і приносив назад його відповіді.

Вечорами, щоб розігнати нудьгу подорожі, моряки змушували невільників співати для них і танцювати танки їхніх рідних земель.

Бутуту пощастило, що її тримали з дітьми. Дітей щільно напакували і забули про них. Жінкам пощастило менше. На деяких невільницьких кораблях рабинь весь час, знову і знову, ґвалтували матроси — просто тому, що це входило до необумовленої оплати за їхню роботу. Цей корабель був не з таких, хоч це й не означало, що зґвалтувань на ньому не було.

Сотня чоловіків, жінок і дітей загинули по дорозі, їхні тіла викидали за борт. Дехто із бранців, скинутих за борт, був іще живим, але зелена прохолода океанських хвиль остудила їхню лихоманку, і вони якийсь час безнадійно борсались і випльовували воду, перш ніж піти на дно.

Бутуту і Аґасу мандрували на голландському судні, хоч вони і не знали про це: корабель міг так само бути британським чи португальським, іспанським чи французьким.

Чорношкірі матроси, часом навіть чорніші за Бутуту, казали невільникам, куди йти, що робити, коли танцювати. Одного ранку Бутуту зрозуміла, що один із них пожадливо витріщався на неї. Коли вона снідала, чоловік підійшов і мовчки втупився в неї згори вниз.

— Нащо ти це робиш? — спитала вона у чоловіка. — Нащо служиш білим дияволам?

Він вишкірився, наче вона сказала найсмішнішу в світі річ. Тоді нахилився так близько, що майже торкався вустами її вуха, і від його гарячого подиху на шиї Бутуту ледь не знудило.

— Якби ти була старшою, ти б уже кричала в захваті від мого члена. Може, я таки зроблю це сьогодні. Я бачив, як гарно ти танцюєш.

Вона подивилася на нього своїми горіховими очима і безтурботно, навіть з легкою усмішкою, відказала:

— Якщо ти вставиш його в мене, я відкушу його своїми зубами там, внизу. Я — відьмачка, тому мої зуби там дуже гострі.

Вона насолоджувалась тим, як він змінився на лиці. Він нічого не відповів і пішов геть.

Слова вилітали з її