Американські боги - Ніл Гейман
— Їстиму все, чим ти мене пригостиш, любонько.
— У тобі стільки лайна, що я не розумію, чому ти не кароокий, — відрізала Пасха і передала старому порожню тарілку. — Сам впораєшся.
Пообіднє сонце за спиною жінки запалювало її волосся платиновим німбом. Вона зі смаком вгризалася у курячу ніжку.
— Яке миле ім’я — Тінь. Чом тебе так назвали, голубе?
— Коли я був малий, — почав Тінь, облизавши сухі губи, — ми їздили, ми з мамою, містами Північної Європи, змінюючи роботу... тобто вона змінювала роботу по різних посольствах США у цих країнах. Вона була кимось на кшталт секретарки. А тоді вона захворіла, і ми повернулися у Штати. І я не знав, як заговорити з іншими дітьми, я з ними не спілкувався. Просто знаходив когось дорослого і ходив за ним чи за нею хвостиком, нічого не кажучи. Як тінь. Напевно, мені треба була хоч якась компанія. Не знаю. Я був малий.
— Ти виріс, — сказала Пасха.
— Так. Я виріс.
Жінка повернулася до старого, що якраз вигрібав з тарілки щось схоже на гуляш, і запитала:
— То це той хлопчик, через якого всі так переполошилися?
— Ти вже чула?
— Мої вуха завжди нашорошені. А ти, Тіне, тримався б від них подалі. Навколо стільки таємниць, і стільки спільнот пов’язано цими таємницями... Затям, голубе, таємні товариства не визнають лояльності і не відчувають любові. Корпоративні, державні, незалежні — всі вони пов’язані між собою. Бувають серед них аматори, а бувають і смертельно небезпечні. Гей, вовчику-братику, чув анекдот? Тобі сподобається. Як можна довести, що ЦРУ не було причетне до вбивства Кеннеді?
— Я знаю цей анекдот, — буркнув Середа.
— Шко-о-ода... — вона знову звернула увагу на Тінь. — Але ті шпиги в чорному, голубе, — це зовсім інше. Знаєш, чому вони існують? Бо всі впевнені, що вони мають існувати.
Вона допила якийсь напій — певно, біле вино — з паперової скляночки і звелася на ноги.
— Тінь. Яке миле ім’я. Я хочу мокачино. Ходімо звідси, — сказала Пасха і покрокувала геть.
— А їжа? Ти ж не лишиш її просто так, га? — гукнув їй услід Середа.
Пасха усміхнулася, показала на дівчинку з собакою, потім розкинула руки, ніби обіймаючи Хейт-стріт і увесь світ:
— Нехай усі пригощаються!
І вона пішла далі, а двоє чоловіків поспішили за нею.
— Ти ж не забув, вовчику-братику, що у мене всього в достатку? Кури не клюють. Нащо мені приставати на твоє прохання?
— Бо ти одна з нас. Тебе забули, як і нас. Тобі бракує любові і шанування, як і нам. Усім ясно, на чиєму боці ти маєш бути.
Вони зайшли у вуличну кав’ярню. Там були лише одна офіціантка — пірсинг на її брові здавався знаком приналежності до якогось кола втаємничених — і бариста за прилавком. Офіціантка запримітила їх, автоматично всміхнулася, посадила за столик і прийняла замовлення.
Пасха поклала тонкі пальці на тильний бік масивної, посірілої долоні Середи.
— Я ж тобі вже сказала, дурню. У мене все добре. У мене є свято, і на моє свято вони все так само ласують яйцями та крольчатиною, цукерками та м’ясом. Вони славлять відродження і єднання. Вони носять квіти в капелюшках і дарують квіти одне одному. Шануючи мене. Мене, вовчику-братику.
— А ти жируєш на тому шануванні і повнишся плодами їхньої любові, еге ж? — сухо запитав старий.
— Не будь мудаком, — раптом голос жінки здався на диво стомленим. Вона сьорбнула мокачино.
— Любонько, це серйозне запитання. Я прекрасно знаю, що тисячі тисяч славлять тебе гостинцями, що їх дарують одне одному, і що вони додержуються усіх стародавніх приписів твоїх містерій, навіть заховані яйця шукають. Але скільки з них знає, хто ти? Га? Панно, можна вас на хвилинку? — Середа прикликав офіціантку.
— Прошу? Хочете ще еспресо?
— Ні, любонько. У нас тут невеличкий диспут влаштувався, і я хочу, щоб ви розсудили. Ми з подругою посперечалися про те, що означає слово «Пасха». Чи ви часом не знаєте?
Дівчина скривилася так, ніби щойно спостерегла, як Середа зригнув ропуху. Тоді процідила крізь зуби:
— Я не розбираюся у всіх цих християнських штучках. Я язичниця.
— Здається, «Пасха» — це латиною «Христос воскрес», чи щось таке, — втрутилася бариста з-за прилавку.
— Справді? — перепитав Середа.
— Точно. Пасха. Христос був пастирем душ, от певно, звідси і пішло.
— О, дякую. Звучить логічно, — Середа і бариста всміхнулися одне одному, і жінка повернулася до свого млинка. Середа знову позирнув на офіціантку: — Так, певно що я замовлю ще філіжанку еспресо, якщо ваша ласка. А скажіть-но, як язичниця, кого ви шануєте?
— Шаную?
— Припускаю, у вас дуже широкий вибір. Кому присвячено ваш домашній вівтар? Кому ви поклоняєтеся? Кому ви молитеся на світанні та перед сном?
Якийсь час її губи тільки ворушилися безгучно, потім вона сказала:
— Жіночому началу, яке наснажує. Ну...
— О, так. Жіноче начало. А яке у неї ймення?
— Це богиня в кожній і кожному із нас, — зашарілася офіціантка з проколотою бровою. — їй не треба імені.
Середа широко посміхнувся, мов шимпанзе.
— Звісно. А ви впоряджаєте епічні вакханалії на її честь? Чи сходитеся ви, коли місяць уповні, аби підняти келихи з червоним, мов кров, вином, запаливши багряні свічки у срібних канделябрах? Чи оголяєте свою плоть, аби ступити нагими в море під час припливу, промовляючи в нестямі осанну своїй безіменній богині, поки пінисті хвилі облизують ваші стегна, мов язики тисяч леопардів?
— Ви збиткуєтеся наді мною. Ми не робимо нічого такого, — вона глибоко вдихнула. Тінь припустив, що вона рахує до десяти. — Ще кави? Ще мокачино для вас, пані?
Усмішка офіціантки дуже нагадувала ту, якою вона їх зустріла. Вони похитали головами, і та розвернулась до новоприбулого відвідувача.
— Ось так. Бачимо людину, як писав Честертон, хто не йме віри і радості не знає, — заговорив до компанії Середа. — Справдешня язичниця. І отже... Пасхо, любонько, вийдімо ж на вулицю
