На лезі клинка - Джо Аберкромбі
— Рухом! — рявкнув один із вершників, підострожуючи коня. — Підйом! — Старий вовтузився на запилюженій дорозі. — Рухом! — Солдат ляснув батогом, і на кістлявій спині старого залишилася червона смуга.
Ферро від цього звуку здригнулась і скривилася, а в її спині закололо — там, де були шрами.
Ніхто більше не вдарить батогом Ферро Малджин, зостаючись після цього живим. Вона здійняла з плеча лук.
— Спокійно, Ферро! — зашипів Юлвей, хапаючи її за руку. — Ти їм нічим не зарадиш!
Дівчинка зігнулась, допомагаючи піднятися старому рабові. Батіг ляснув удруге, поціливши їх обох, і пролунав болісний зойкіт. Хто скрикнув — дівчинка чи чоловік?
Чи, може, сама Ферро?
Вона вивільнила руку від пальців Юлвея і потягнулася за стрілою.
— Я можу вбити цього виродка! — гаркнула вона.
Солдат різко обернувся й кинув у їхній бік зацікавлений погляд. Юлвей вчепився в її руку.
— А потім що? Навіть якби ти вбила усіх шістьох, що далі? У тебе є харчі на сто рабів? Та? Певно, ти їх гарно ховаєш! А що буде, коли колону почнуть шукати, га? І знайдуть вартових убитими? Що тоді, вбивце? Ти зможеш тут сховати сто рабів? Бо я не зможу!
Ферро втупилась у чорні очі Юлвея, скрегочучи зубами і важко дихаючи носом. А чи не спробувати ще раз його вбити, подумала вона.
Ні.
Він був правий, чорт забирай. Ферро поволі притлумила гнів, наскільки це було можливо, відклала стрілу і знову повернулась до колони. Вона дивилася, як шкандибає старий раб, а за ним дівчинка, і лють, як голод, гризла її нутрощі.
— Гей, ти! — вигукнув солдат, направляючи коня у їхній бік.
— Ну от, догралася! — зашипів Юлвей, а тоді вклонився вартовому, посміхаючись і ледь не плазуючи перед ним. — Прошу вибачення, майстре, мій син...
— Закрий пельку, старий!
Солдат поглянув на Ферро з висоти сідла.
— Що, хлопче, вона тобі подобається?
— Що? — прошипіла Ферро крізь стиснуті зуби.
— Не треба соромитись, — реготнув солдат. — Я бачив, як ти на неї поглядав. — Він повернувся до колони. — Спиніть їх там! — крикнув солдат, і раби знову зупинились. Він нахилився з сідла і вхопив кістляву дівчинку під пахву, грубо вириваючи її з колони. — Вона нічогенька, — сказав солдат, тягнучи її до Ферро. — Трохи юна, але вже годяща. Як її причепурити, то буде те, що треба. Трохи кульгава, але то загоїться — ми з них всі соки чавимо. Гарні зуби... покажи йому свої зуби, стерво! — Дівчинка поволі відвела потріскані губи. — Гарні зуби. Що скажеш, хлопче? Десять золотих за неї! Це вигідна ціна!
Ферро стояла, витріщаючись. Дівчинка відповіла їй німим поглядом великих, неживих очей.
— Послухай, — сказав солдат, нахиляючись із сідла. — Вона варта вдвічі більше, і ти нічим не ризикуєш! Коли ми дістанемося Шаффи, я скажу, що вона вмерла тут, серед пилюки. Це нікого не здивує — так трапляється весь час! Я отримаю десятку, ти десятку зекономиш! Кожен тільки виграє!
Кожен тільки виграє. Ферро поглянула на вартового. Він стягнув з голови шолом і витер зіпріле чоло затиллям долоні.
— Спокійно, Ферро, — прошепотів Юлвей.
— Гаразд, вісім! — вигукнув солдат. — В неї приємна усмішка! Всміхнися йому, стерво!
Кутики вуст дівчинки ледь смикнулися.
— О, бачиш! Вісім — від душі відриваю!
Ферро стискала кулаки, її нігті впивалися в долоні.
— Спокійно, Ферро, — прошепотів Юлвей з ноткою застереження у голосі.
— А з тебе, хлопче, вийшов би непоганий крамарчук, їй-богу! Сім, і це моя остання пропозиція. Сім, хай тобі грець! — Солдат спересердя аж затряс шоломом. — Поводься з нею обережно і через п'ять років вона буде варта більшого! Це непогане вкладення грошей!
Обличчя солдата знаходилося лише за кілька футів від Ферро. Вона могла розрізнити навіть найменшу краплину поту на його чолі, кожну щетинку на його щоках, кожну тріщинку і пору на його шкірі. Вона майже відчувала його запах.
По-справжньому спраглі питимуть сечу, солону воду чи олію, як би бридко їм не було — така страшна їхня жага. Ферро часто бачила подібне у Безплідних Землях. Саме з такою жагою вона бажала вбити цього чоловіка. Вона хотіла рвати його голими руками, душити, поки він не кавкне, шматувати лице зубами. Це бажання було майже непереборним.
— Спокійно! — прошипів Юлвей.
— Вона мені не по кишені, — почула свої слова Ферро.
— Міг би сказати так раніше, хлопче, щоб я не гайнував свій час! — Солдат знову надів шолом. — Однак я не виню тебе, що задивлявся. Вона і справді нічогенька. — Він нагнувся і, вхопивши дівчинку під пахву, потягнув назад до решти рабів. — В Шаффі вона піде за двадцять! — крикнув він через плече.
Колона відновила рух. Ферро дивилася на дівчинку, доки раби не зникли за підйомом, спотикаючись, кульгаючи і шкандибаючи назустріч рабству.
Вона відчула холод — холод і порожнечу. Ферро шкодувала, що не вбила вартового, чого б це їй не коштувало. Його вбивство могло би заповнити порожнечу, нехай і ненадовго. Інших варіантів у неї не було.
— Я теж колись ішла в такій колоні, — промовила вона.
Юлвей глибоко зітхнув.
— Я знаю, Ферро, знаю, але доля тебе врятувала. Будь вдячною за це, якщо вмієш.
— Краще б ти дозволив мені його вбити.
— Тьху, — кинув старий з огидою, — не сумніваюсь, що ти би вбила увесь світ, якби могла. У тобі є хоч щось, окрім бажання убивати, Ферро?
— Колись було, — пробурмотіла вона, — але вони все вибивають батогом. Б'ють тебе, доки не упевняться, що нічого не залишилось.
Юлвей дивився на неї жалісливим поглядом. Дивно, але її це більше не сердило.
— Мені шкода, Ферро. Шкода тебе й інших. — Похитуючи головою, він повернув на дорогу. — Але це краще, ніж смерть.
Вона якусь мить стояла, спостерігаючи, як над далекою колоною здіймається курява.
— Це те саме, — промовила вона про себе.
Біла ворона
оґен сперся на парапет, прижмурився від вранішнього сонця і став насолоджуватись краєвидом. Здавалося, минуло чимало часу відтоді, як він так само