Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

— Хххххххха…

Удар мечем ізнизу, крізь луску на шиї. Пробито шию наскрізь.

І чоловік, який просто собі ліг у ліжко. Але раптом почув:

— Це Остання Битва, — у ту ж мить згадалися п’ятнадцять прожитих життів. Тисяча тисяч знань, збережених у ньому невідь для нього самого до тієї самої хвилини, коли він стане частинкою Світла.

Знання, що вихлюпнулися на нього. Зробили його просвітленим мудрістю.

— Остання Битва, — наголосив він і сказав до самого себе:

— Так.

У ту ж мить на його тілі з’явились обладунки. В ту ж мить — довгий меч.

І вичікування, і удар від зіткнення. І двобій з ворогами. І пробита шия тварюки з квадратною мордою. Із зубастою пащекою.

І хвиля розлючених демонів, що затопила та завирувала над ним.

— Ха-ха-ха! — зграя демонів, колишніх грішників, обернених Злом на дрібне зло.

І Янгол, що спустився між них.

Лише один коловий помах його вогненного меча.

Севастян-ексерсист у довгополому чернечому вбранні. Серед юрми шаленіючих грішників. Доторк до грудей, щоб вигнати з їхніх душ зло та демонів, які опанували ті душі. Замашний розмах розсипаних з руки крапель свяченої води. Кожний доторк — біль за скоєне. Кожне слово любові — розуміння того, що ти все-таки зробив. Розуміння і жах.

Але вже несила бодай щось змінити.

Низькорослий Убивця Родин із самозарядним арбалетом із рогів тварюки. Один із численних псів Останньої Війни.

— Він мене захистить!

Постріл наскрізної стріли.

— Він хоче, щоб я убивав!

Клацнути затвором і знову вистрілити.

— Він урятував мене від покарання там!

Постріл.

— Він дасть мені винагороду тут!!!

І хоч як багато було Зла, хоч як багато ставало на бік Світла, мертвих тіл було значно більше від тих, хто бився, стоячи по коліна в крові.

— Нумо, Крихітко, — здоровенний воїн повернувся до мене спиною.

Даючи мені забити тварюку, що причепилася до нього ззаду.

Він стріпнув мокрим чубом та перевів подих:

— Ху…

— Яка довга ніч….

Та ніч справді була дуже довга.

Ця ніч така довга…

Старий укладач літопису макне застругану тростину в чорнило й напише:

«Мертвих войовників було, як у мішку зерен. Та були вони дітьми однієї Землі, народженими від землі та з її слідами на одежі своїй».

Це були Мачухині воїни. Її оживлені мертвяки. Вони недоладно тупцяли по землі. Йшли в атаку і гинули, а проте вміли убивати.

Вони ринули з лівого боку долини. І одяг на них був чорний від землі їхніх могил.

Для неї поставили на пагорбі намет. Немов Усміхнена Цариця Родючих Рівнин сиділа вона в ложі перед шатром, і раб-мертвяк наливав вино в її гранчастий келих.

— Ммм…

І мертвяк-полководець став перед нею та схилив голову.

— Зовсім непогано буде, — сказала вона, — якщо ми пошлемо Безбородих туди.

— Слухаю Вас, Володарко.

І лавина мертвяків похитнулася в такт із гуркотом барабанів.

І Вовк стрибнув на коня із мокрим від крові сідлом. Загиблого вершника оплакував його кінь.

— Ще матимеш час поплакати, — Вовк натягнув повід.

І помахом меча спрямовуючи Дітей Квітів, які вперше стали дорослими.

— Давайте.

Вовк скаче поперед них. Просто назустріч мертвякам.

Поява мертвяків. Розступаються, пропускаючи зграї своїх нечистих. Мертві з наймертвіших. Ті, що не помічають сотень стріл у своїх грудях, що вперто простують уперед на цурпалках обрубаних ніг, ті, що розвалюються на шматки і стають сходинами для хвиль нових мертвяків.

Кіт на носі корабля-дракона. Корабель на величезних колесах — зрізах дубових стовбурів. У гущу мертвяків. До безгомінного моря мертвих.