Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

— Шшшшшшшшшшшш!!!

Мить — і він знову готовий убивати. Убивати мене. Не маючи сумніву, що невдовзі це зробить.

Я злетіла, а він випростав крила.

Його тіло обернулось на тіло небесного змія.

Він рвонувся за мною.

А коли я впала, він перетворився на камінь. Уламок скелі.

Багатотонні брили.

— Зіграємо в Стоунхендж?

Однак ігри скінчилися.

І, пробиваючи наскрізь землю, каміння котилось одне до одного, щоб стати Вітчимом. Але цього разу…

Примара ночі. Пустий каптур, а в ньому — лише очі зорять у пітьмі.

Удар мечем. Але як убити Порожнечу?

Він був небесним змієм і чорним змієм землі.

Обертаючись на чудовиськ та монстрів. Звивався гадиною сліпою та безкостим велетнем з безліччю голів.

Він розсипався на частини й ставав відображенням незліченної кількості кривих дзеркал, щоб оточити мене, а потім знову обертався на самого себе.

Його лють кипіла в ньому, й від цього він збільшувався. Він переростав із жаху в жах.

Та вже коли вирішив — не бійся.

— Хоч кажуть, що боятися — не сором, а ти — не бійся, — пошепки сама до себе.

І відповідала:

— А я не боюся.

Він міг стати ким завгодно. Навіть ненависним Мачусі гренделем — пожирачем мертвяків.

А я була лише янголом.

Маленький янгол Крихітка.

Але часом і янгол може стати прокляттям, невідворотністю та долею.

Вітчим був багатоликий, він міг стати ким завгодно. І ось тепер, у подобі найжахливішого з демонів, він повільно підіймається вгору.

Він постав переді мною велетенським звіром, потворним мучителем тих, що спали. Від його рикання налилися отрутою моря.

Кігті-мечі. Піднесена для удару лапа.

І Крихітка відстрибує назад. Відстрибує, та не встигає утекти.

— Щщщщааааххх!!!

Удар розтинає Крихітці груди. Глибока рана від підборіддя і вниз. Щоб крізь неї вихопити й затиснути в лапі душу.

Я упала з передсмертним:

— Охххх!

І всі воїни довкола нас мовчали.

Вітчим поволі набув своєї подоби і, ставши поряд зі мною на коліно, обіперся рукою об мокру від моєї крові траву.

— То як, болить? — спитався він.

— Дуже, — ледь чутно відказала я.

— Зараз мине.

Він підніс руку.

А я стиснула свій меч.

— Не встигнеш, — проказав він.

— Можливо, — я докладала зусиль, аби меч не тремтів. — Усе можливо.

Я встигла ударити його…

Я вдарила, й моє тіло розпоролося від плеча до плеча.

Біль додався до болю? Хіба може бути біль, сильніший від того, коли за ліпше вважаєш померти?

Відкинувши меч, я обхопила шию Вітчима, котрий не встиг від мене відсахнутися.

Мої губи коло його вуха.

— Я не сприймаю тебе. Я відмовляюся від твого Зла, — мені вистачило сил це прошепотіти. — Можливо, мені належало тебе полюбити, — я вхопила ковток повітря. — Але я не можу любити тебе. Хоч і ненависті до тебе теж не відчуваю. Прощавай.

Я шепотіла, притискаючи його до себе. До своїх ран, що так і горіли зверху донизу та від плеча до плеча, утворюючи знак любові — червоний від крові хрест.

І він закричав. Гучно, пронизливо. Його крик перейшов на ричання, а ричання стало ревінням.

— Не!!! На!!! Ви!!!

І вибух:

— ТОРРРРРРРООООХХХХ!!!

І на кілька тривалих миттєвостей запала цілковита пітьма після спалаху пекельного вогню.

А коли темінь розсіялась, я зрозуміла, що стою на ногах.

І що моя