Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

class="book">— Вийде, — сказав Вітчим і зістрибнув з трону. — Ще й як вийде.

І світляний удар меча.

Удари мечів миттю перекривають усі звуки.

Глибока тиша. Дві непорушні армії. Повернуті до нас обличчя, морди, ритуальні маски, невидющі очі сліпих, рила чи лики..

Глибока тиша.

Дзенькіт мечів наповнює тутешній всесвіт.

— Дзеньк!

Ніхто вже не змахне піт, ніхто не витре кров, що юшить по обличчю. Демонова лапа не відпустить тятиву. Рука праведника не дасть ударити мечем.

— Дзеньк!

Бездушні вітчимові очі.

Крихітка вперше в житті стала до справжнього двобою зі Злом.

— Дзеньк!

Тисячотонним дзвоном.

— Дзеньк!

— Час настав.

— Дзеньк-дзинь-дзинь-дзинь!!!!!

Кінцем світу або початком Часу.

Розділ 8

Двома блискавицями, що летять назустріч одна одній.

Двома поривами вітру.

Потоком листя чи зграєю летючих мишей.

— Ти багато дечого навчилася, — довгополий Вітчимів плащ. Під ним — обладунки з чорного золота.

— Я старалася, — мені хотілось, але я не була в усьому білому.

Однак замість черепа квітки на моїй куртці тепер була біла квітка. І ця квітка мала шпичаки.

Він збирав свою армію впродовж тисячоліть нечестивих та чудовиськ, грішників та скоювачів зла.

Кого умовили, кого настрахали.

Він привів їх на поле біля священної гори — єдиної з того, що повторюється в усіх без винятку світах, — і пообіцяв їм перемогу.

Він був певен, що переможе, мій Вітчим. Він навіть не замислювався, чи скоро закінчиться Битва після того, як він мене вб’є. Він просто це знав.

Тож його тварюки чекали.

Чекали й демони старих світів.

Ані кілечка диму з носа, ані шереху луски, ані удару копитом.

Чекали навіть оживлені мерці, хоча їм було визначено довічно блукати дев’ятьма колами пекла, що стало їхнім світом.

— Дзеньк!

Допоки ти людина.

— Дзеньк!

Допоки ще в тебе губи та пальці.

— Дзеньк!

Меч налітає на меч.

Випад, меч вибито ударом у відповідь.

— Дзеньк!!!

Удар, але я уникла.

Укол. Але там, де стояв Вітчим, — Порожнеча.

— Дзеньк!

Він розправив чорні крила.

— Дзеньк!

Я теж готова була злетіти.

— Подейкують, ти вмієш убивати почвар?

Я не встигла відповісти, бо замість Вітчима переді мною завертілася гнучка тварюка.

Він такий був від народження.

Але я бачила його таким уперше — без маски, в образі тварюки із зубастою пащею.

— Тепер я не зможу називати тебе Татусем.

У відповідь він щось просичав.

А я підстрибнула, щоб він не зловив мене.

Почвари — його подоба. Скільки їх я вбила?

Його — отого, що став тварюкою, — ось кого справді важко вбити.

Але ж це — ще не найстрашніше з того, на що здатен Вітчим.

Та поки що він — злісна тварюка.

Як же колись було легко.

Як швидко мені слід було бігти. Ухилятись і падати. Заслонятися мечем і ним же рубати. Порожнечу. Порожнечу. Порожнечу.

Але один раз — у плече. Мов скипіла кислота, вихлюп крові на металі. Чорною смолою його жил.

Один удар за все життя.

Довгий ліловий язик —