Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

— А вас багато.

— Вас теж, — сказала я.

— Перед початком: ти вирішила, що хочеш загинути?

Мені не лячно, я не боюся.

Подано знак, щоб затихли барабани. Аби було чутно мене.

— Не вирішила, — через хвилину мовчання: — Тоді я дозволю собі зробити вибір за тебе. За всіх вас.

— Роби, — сказав Вовк і вперся списом у стремено.

— Твоє право, — відповів Кіт, тримаючи двосічну сокиру в руках.

— Роби вибір, роби, — сказав священик-домініканець із важким залізним хрестом у руках.

Вони стояли напоготові.

Я знала — я не боюся.

Вітчим певен, що переможе.

Але почати не могли ні я, ні він.

Починати належало лише тоді, коли в безживному темному небі за ним постане скеля, а на ній трон і Той, що Сидить на Троні.

Коли нас освітить Сяйво. Над нами буде хмарина, пронизана безліччю яскравих променів, та яскраве Сяйво в небі.

І коли Вітчим це побачив, він кивнув головою. То був знак. Барабани загриміли. А його потворні сурмачі засурмили, — і військо рушило вперед.

Чорне військо Зла.

Що їм бракує змести двадцять войовників? Трьох янголів та одну…

— Що.

Сурми похлинулися слиною, а барабанщики завмерли, так і не вдаривши в напнуту шкіру малюків.

— Аааааааа…

— Агггггггг…

— Ооооаааааггг… — прокотилося всіма Вітчимовими військами.

Одразу, коли нас стало на одного більше.

А потім поряд із нами ставали ті, хто відважився на Битву проти Зла.

Нікого не примусиш бути добрим. Нікого не навчиш доброти. Остання Велика Битва — лише після тисячі внутрішніх двобоїв.

Так само, як Зло.

А втім, навчитися бути злим іще можна. А от навчитися бути добрим…

Ніхто нікого не кликав.

Хіба скажеш:

— Сьогодні остання битва. Якщо матимеш вільну часинку…

— Отож, хай живе Світло, допоки живуть ті, котрі вирушили в путь і крокують ним до кінця.

Прямісінько до Світла. Щоб стати його частинкою. Навічно.

— Добро живлять праведники, — казав Вітчим. — Створити життя, аби потім зробити його собою. Вищий прояв досконалості: стати частиною Світла, яке сотворило тебе?

— Зло пожирає грішників. Перемелює їх та не залишає після них нічого. Навіть пилку в міжзоряній безодні, яка називається Ніщо.

Заслужити?

Ні.

Одержати як милість? Навряд.

Бути втаємниченим у великі знання?

І ще — не те.

Просто бути. Але бути таким, як ти хочеш. Відчувати в собі світло, а отже, й Світло всього того, що є довкола тебе.

Люди у світлих шеренгах. Жителі багатьох світів.

Відчуття невідворотності. Відчуття найважливішого дня в житті. Ось чому вони всі прийшли. Ось що вело їх сюди.

А було їх багато. Так багато, що Вітчимові навіть довелося підвищити голос, аби примусити барабани знову загриміти.

І в небо зринуло чорне гайвороння. Крицеві кігті, гострі кланцаки, зморшкуваті обличчя старців.

Вони мчали, благаючи смерті. Вони передрікали смерть, заслонивши собою все небо.

Мить — крила згорнуто і падіння вниз.

І лише за хвильку до того, як кігті віп’ються тобі в груди, — відвертість: чи справді ти був світлий?

Я прикривалася щитом. Я перекидалася через щит, і чернець Ордена Світла допоміг мені знищити летючу потвору, що впала на мене.

Служителі Ордена Світла. Вони впродовж віків не виходили зі своїх усипалень. Учасники всіх двобоїв між Світлом і Злом.

Є кому берегти Світло.

Є кому захищати його.