Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
Здавалося Нушейнові, що він проходив безмежними катакомбами, які стали останньою домівкою для смертної плоті та тліні всіх часів. Він і далі чув за спиною човгання ніг Мозди і, час від часу, низьке налякане скавуління Ансерата, тож астролог знав, що ці двоє залишалися йому відданими. Однак холодом вогких смертельних туманів його дедалі сильніший огортав жах перед довкіллям, і з усією відразою, на яку здатна жива плоть, сахався він тієї закутаної в покрови істоти, слідом за якою йшов, і тих інших істот, які розкладалися навколо нього у незглибимому мороці.
Напівусвідомлено намагаючись підбадьорити себе звуком власного голосу, він почав розпитувати проводиря, хоч язик, ніби паралізований, заклякав йому в роті.
— Чи справді не хто інший, як сам Верґама, прикликав мене у цю подорож? Задля чого він мене покликав? І в якому краї розташована його обитель?
— Тебе прикликала твоя доля, — мовила мумія. — Наприкінці, у призначений час і не раніше, довідаєшся ти про мету. Що ж до твого третього запитання, то ти не станеш мудрішим, коли назву я ймення того краю, в якому дім Верґами прихований від вторгнення смертних: адже край той не позначений ані на жодній земній карті, ані на жодній мапі зоряних небес.
Двозначними й тривожними видалися ці відповіді Нушейнові, й що далі він занурювавсь у ті підземні гробовища, то сильніше оволодівали ним жахливі передчуття. Насправді темною, думав він, має бути кінцева мета його подорожі, якщо вже перша її частина завела його так далеко вглиб імперії смерті та тліну; і, поза всяким сумнівом, непевною була та істота, яка покликала його в дорогу і за першого проводиря послала до нього висохлу та зморщену мумію, вбрану в могильну одіж.
І поки астролог міркував над цими питаннями майже до божевілля, пориті заглибинами стіни катакомби перед ним окреслило понуре світло, і він слідом за мумією увійшов до камери, де високі світочі з чорної смоли горіли в потьмянілих срібних свічниках навколо величезного самотнього саркофага. Підійшовши ближче, Нушейн не побачив на чистому віку та стінках того саркофага ані рун, ані скульптурного різьблення, ані викарбуваних ієрогліфів, однак його пропорції наводили на думку, що всередині має лежати якийсь велет.
Мумія пройшла тією камерою, не спиняючись, але Нушейн, бачачи, що склепи, які починалися по той бік, сповнені темряви, з нехіттю, якої він не годен був побороти, відступив назад; і хоча самі зірки визначили для нього цю подорож, але здалося йому, що людина не зможе ступити ані кроку далі. Спонуканий раптовим поривом, він схопив одну з важких, ярд256 завдовжки, свічок, що тихо горіли довкруж саркофага, і, тримаючи її в лівиці, а в правиці й далі міцно стискаючи свій гороскоп, астролог розвернувся й разом із Моздою та Ансератом побіг назад тим самим шляхом, яким прийшов, сподіваючись при сяйві свічки пройти своїми слідами крізь огорнуті мороком печери та повернутися до Уммеоса.
Він не чув ані звуку, який свідчив би, що мумія його переслідує, але коли він утікав, при світлі несамовитого палахкотіння смоляної свічки Нушейновим очам відкривалися усі ті жахіття, які допіру приховувала завіса темряви. Він бачив звалені на купи людські кістки, що були перемішані в мерзенному безладді з кістками полеглих чудовиськ, і розколоті саркофаги, з яких випинали напівзогнилі частини тіл безіменних істот; частини тіл, які не були ані головами, ані руками, ані ногами. Й невдовзі катакомба перед ним розгалузилася, а тоді знову розгалузилася, тож звіздар мусив обирати шлях навмання, не знаючи, чи виведе він його назад до Уммеоса, а чи заведе в неходжені глибини.
Незабаром він натрапив на велетенський безчолий череп якогось незграбного створіння, що покоївся на землі, втупившись порожніми очницями вгору; за черепом лежав запліснявілий скелет чудовиська, повністю перегороджуючи прохід. Його ребра були стиснуті дедалі вужчими стінами, ніби те створіння заповзло туди й померло у пітьмі, не спромігшись пролізти ані назад, ані вперед. Під порожніми склепіннями кісток тієї почвари сплели тенета білі павуки з головами демонів і завбільшки з мавп. Коли Нушейн наблизився, назовні висипала сила-силенна тих павуків, і здавалося, немовби скелет ворушився й тремтів, коли вони накочували на нього мерзенним бурхливим потоком і падали на землю перед астрологом. За ними, мов незліченне військо, ринули інші павуки — вони кишма кишіли повсюди й вкривали собою кожну кісточку. Нушейн зі своїми товаришами кинувся навтьоки і, добігши до розвилки каверн, обрав інший прохід.
Тут демонічні павуки його вже не переслідували, але зорезнавець однаково поквапився вперед, аби ні вони, ні мумія не наздогнали, і вже невдовзі зупинився на самому краю величезного провалля, що заповнювало катакомбу від стіни до стіни і було надто широке для того, щоб людина могла його перестрибнути. Пес Ансерат, унюхавши якісь запахи, що зринали з провалля, з несамовитим завиванням відскочив назад, і Нушейн, тримаючи свічку над урвищем у витягнутій руці, розрізнив далеко унизу полиск брижів, які колами розходилися поверхнею якоїсь масної чорної рідини, і здавалося, немов у самому центрі тієї баюри плавали, погойдуючись, дві криваво-червоні цятки. А тоді звідти долинуло сичання, ніби від величезного казана, розігрітого чаклунськими вогнями; і чорнота, нуртуючи, зринула вгору, швидко й лиховісно здіймаючись і загрожуючи вихлюпнутися через краї провалля; і червоні цятки, наближаючись до астролога, стали подібні до сяйливих очей, що втупилися злостивим поглядом у його власні очі…
Тож Нушейн поквапливо відскочив назад і, повернувшись пройденим шляхом, застав на роздоріжжі катакомб мумію, що чекала на нього.
— Може здатись, о Нушейне, що ти узяв під сумнів свій власний гороскоп, — з деякою іронією мовив проводир. — Хай там як, а навіть кепський астролог іноді може правильно витлумачити приписи зоряних небес. Тож скорися зорям, які визначили для тебе цю подорож.
Надалі Нушейн без опору ішов слідом за мумією. Коли вони ступили до камери з величезним саркофагом, проводир змусив астролога повернути вкрадену чорну свічку на її місце у свічнику. А тоді, не маючи жодного іншого світла, крім фосфоричного сяйва, яке випромінювали покрови мумії, астролог ступив до мерзенного мороку ще глибших осуаріїв257, які лежали за камерою із саркофагом. Врешті-решт, пройшовши кавернами, в яких, розсіюючи кромішню темряву, помалу замріло тьмаве світло, він опинився під вкритими похмурою пеленою небесами на березі бурхливого моря, що гомоніло, вкрите імлою, хмарами та шумовинням. Ніби сахаючись від різкого повітря та світла, мумія відступила назад у підземелля й мовила:
— Тут мої володіння закінчуються, тож мушу я залишити тебе чекати на другого проводиря.
Нушейн стояв над морем, вдихаючи гострий запах морської солі, а вітровій розвівав його волосся та надимав убрання. Коли це раптом почув він металевий скрегіт і побачив, як зачинилися поіржавілі бронзові двері, закриваючи вхід до каверни. Узбережжя оточували стрімкі неприступні скелі, що простяглися обабіч астролога, суцільною стіною сягаючи до самих хвиль. Тож він був вимушений чекати; й невдовзі уздрів Нушейн водяника кольору морської хвилі, що вигулькнув серед розбурханих вод, які накочували на
