Місто кісток - Кассандра Клер

Дівчина кинула на Джейса злісний погляд:

– Він не пацюк. Це Саймон. І він вкусив Рафаеля заради тебе, а ти – невдячний кретин.

Вона висмикнула руку і кинулася за Саймоном, що сидів у складках гардин. Він схвильовано пищав і щось шкрябав лапою. Запізніло зрозумівши, що саме він намагався сказати їй, Клері щосили розсунула гардини. Вони були слизькими від цвілі, але за ними були…

– Двері, – видихнула вона. – Ти геній, пацюче.

Саймон скромно пискнув, коли вона його схопила. Джейс стояв одразу за нею.

– Двері, га? А вони відчиняються?

Клері схопилася за ручку і засмучено повернулася до нього:

– Замкнено. Або ж їх заклинило.

Джейс кинувся до дверей. Ті не піддалися. Він вилаявся.

– Я пошкодив плече. Тепер ти доглядатимеш і лікуватимеш мене.

– Просто виламай їх, добре?

Джейс дивився повз неї величезними очима:

– Клері!

Вона обернулася. Величезний вовк покинув бійку і, притиснувши вуха, мчав на неї. Велетенський, сіро-чорний, плямистий монстр з висолопленим червоним язиком. Клері закричала. Джейс знову подався до дверей, все ще лаючись. Дівчина витягнула з-за паска кинджал і метнула його.

Клері ніколи раніше не метала зброї, вона навіть про таке і не думала. Найбільше, що вона робила до цього тижня – це малювала її. Тому Клері надзвичайно здивувалася, що кинджал, хоч і летів непевно, але таки досяг своєї цілі й вп’явся перевертневі в бік.

Той завив і сповільнив біг, проте троє його товаришів уже мчали до них. Один з них зупинився біля пораненого вовка, але двоє інших рвалися до дверей. Клері знову закричала, а Джейс втретє навалився на кляті двері. Деревина голосно затріщала, а іржаві петлі заскрипіли.

– Бог любить трійцю, – видихнув хлопець, тримаючись за плече. Він пірнув у темний простір, що зяяв за виламаними дверима, і нетерпляче простягнув руку:

– Клері, давай.

Захекана, вона кинулася за ним і рвучко зачинила за собою двері за секунду до того, як два масивних тіла глухо в них вдарили. Дівчина почала шукати засув, проте не знайшла: Джейс його вирвав.

– Пригнися, – скомандував він, і, не встигла вона цього зробити, як Джейс намалював стилом темні лінії на дверях. Клері витягла шию, аби подивитися, що саме він вирізав. Криві, мов серп, три паралельні лінії та промениста зірка: руна, щоб затримати переслідування.

– Я втратила твій кинджал, – зізналася дівчина. – Мені шкода.

– Буває, – Джейс поклав стило в кишеню. Вона чула слабкий глухий стукіт: вовки наближалися знову і знову, але щось їх стримувало. – Руна стримуватиме їх, але недовго. Нам краще поквапитися.

Клері підняла голову. Вони були в затхлому проході, вузькі сходи вели в темряву. Дерев’яні сходинки з перилами були вкриті шаром пилу. Саймон вистромив носа з кишені куртки, і його чорні, мов ґудзики, очі блищали в тьмяному світлі.

– Усе гаразд, – мовила Клері Джейсові. – Ти перший.

Здавалося, що він хотів усміхнутись, однак був надто втомлений.

– Взагалі-то я люблю бути першим. Але повільно, – додав він. – Я не впевнений, що сходи можуть витримати нашу вагу.

Клері також не була в цьому впевнена. Коли вони піднімалися, сходи скрипіли й стогнали, немов від болю. Дівчина схопилася за поручні, аби не впасти, і шматок залишився в неї у руці. Клері зойкнула, а Джейс усміхнувся і взяв її за руку:

– Сюди. Обережно.

Саймон пхикнув, проте Джейс, здавалося, цього не почув. Вони піднімалися вгору так швидко, як могли. Це були гвинтові сходи, котрі проходили через усю будівлю. Вони минали поверх за поверхом, проте жодних дверей не було. За четвертим поворотом їх накрила хмара пилу.

– Вовки вибили двері, – похмуро сказав Джейс. – Хай йому чорт, я думав, що вони виявляться міцнішими.

– Тепер біжимо? – запитала Клері.

– Ага! – і вони миттєво кинулися догори сходами, котрі скрипіли від їхньої ваги. Вони були на п’ятому поверсі, коли далеко внизу Клері почула м’які вовчі кроки, хоча, можливо, це була лишень її уява. Вона знала, що насправді не відчуває на потилиці гарячого вовчого дихання, однак гарчання та завивання наближалося і ставало дедалі голоснішим. Воно було справжнім і страшним.

На шостий поверх вони ледве видерлися. Клері задихалася, кожен подих болем віддавав у легені, проте в неї покращився настрій, коли вона побачила важкі металеві двері. Вони були підперті цеглиною, що не давала їм зачинитися. Клері не встигла здивуватися, як Джейс відчинив їх і, відштовхнувши дівчину, зачинив двері. Вона чула, як клацнув замок.

«Слава Богу!» – подумала Клері, і аж тоді роззирнулася.

Над нею куполом нависало нічне небо з розкиданими, немов діаманти, зірками. Воно було не чорним, а темно-синім – наближався світанок. Вони стояли на порожньому шиферному даху серед цегляних димарів. В одному його кінці височіла стара чорна