Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін
Туор же дістався до Неврасту і, поглянувши на Велике Море Белеґаер, піддався його чарам, і шум його й туга за ним ніколи не покидали юначих серця та слуху; і зійшов на сина Гуора неспокій, який урешті завів його вглиб володінь Улмо. Потому Туор самотою замешкав у Неврасті, й минуло тогорічне літо, й до Нарґотронда підступила його судьба; коли ж настала осінь, Туор угледів сімох величних лебедів, які летіли на південь, і сприйняв це як знак, що надто довго затримався тут, і подався вслід за птахами вздовж морського узбережжя. Відтак добувся нарешті до збезлюднілих чертогів Віньямару під Бескидом Терас, і ввійшов туди, і знайшов щит і кольчугу, меч і шолом, які Турґон колись давно позоставив там за наказом Улмо; Туор зодягнувся в ті обладунки і спустився до берега. Аж ось налетів із заходу страхітливий шторм, і посеред того шторму піднісся велеможний Улмо, Володар Вод, і звернувся до Туора, який стояв біля моря. І наказав йому Улмо вирушати з цього краю і шукати приховане королівство Ґондолін; і дав Туорові чарівний плащ, який, укриваючи його, приховував од ворожих очей.
А вранці, коли шторм ущухнув, Туор натрапив на ельфа, — той стояв біля стін Віньямару; був то Воронве, син Аранве з Ґондоліна, який відплив на останньому човні, що їх послав на Захід Турґон. Одначе той човен, повертаючись нарешті з таємничого океану, затонув під час сильної бурі неподалік від узбереж Середзем’я, і Улмо підхопив того ельфа, єдиного з усіх мореплавців, і виніс його на сушу поблизу Віньямару. Дізнавшись про завдання, яке поклав на Туора Володар Вод, Воронве вельми здивувався, проте не відмовився провести його до прихованих дверей Ґондоліна. Тож вони вирушили в путь із тієї місцини разом, і, коли на них із півночі насунулася Люта Зима того року, подорожні обережно просувалися на схід під покровом Гір Тіні.
По якомусь часі мандрів вони дісталися до Плес Івріну і сумно споглядали осквернену під час проходження дракона Ґлаурунґа землю; і, пильно роздивляючись довкруж, обидвоє побачили, як хтось поквапцем іде на північ, і то виявився рославий чоловік, одягнутий у чорне, котрий ніс чорний меч. Але вони не відали, хто він і що трапилося на півдні; тож муж пройшов повз них, а вони не мовили йому ні слова.
Урешті-решт, із допомогою чарівної сили, якої вділив їм Улмо, Туор і Воронве дісталися до прихованих дверей Ґондоліна і, спустившись у тунель, досягли внутрішньої брами, де їх схопила варта. Потому прибулих повели вгору величезною ущелиною Орфалх-Ехор, помежованою сімома брамами, і поставили перед Ектеліоном Джерельним — охоронцем величної брами наприкінці підйому; і там Туор відкинув геть плаща, і за віньямарськими обладунками на ньому стало зрозуміло, що перед ними — правдивий посланець Улмо. Туор же поглянув униз на прегарну долину Тумладен, яка наче зелений самоцвіт лежала серед довкружніх пагорбів, і побачив у далечіні на скелястій височині Амон-Ґварету Ґондолін Величний, місто із сімома найменнями, чия слава та пишнота звучать якнайгучніше між піснями ельфійських осель у Поближніх Землях. За наказом Ектеліона, на прибрамних вежах засурмили сурми, і голос їхній відлунив од пагорбів; і звіддалік, але дзвінко, долинув у відповідь звук сурм від білих стін міста, які з настанням світанку спалахнули в долині.
І от син Гуора проїхав через Тумладен, і дістався до брами Ґондоліна, і, подолавши розгонисті сходи міста, нарешті дістався до Вежі Короля, й поглянув на скульптури Дерев Валінору. Потому Туор постав перед Турґоном, сином Фінґолфіна, Верховним Королем Нолдорів, і по праву руку від Короля стояв Маеґлін, син його сестри, а по ліву руку сиділа донька його Ідріль Келебріндаль; і всі, хто чув Туорів голос, чудувалися, сумніваючись, чи ж то справді людина смертного роду, бо слова його були словами Володаря Вод, які тієї години йому пригадалися. Туор застеріг Турґона, що найближчим часом здійсниться Прокляття Мандоса й усі нолдорські творіння погинуть; а ще просив його піти, й покинути прегарне та могутнє місто, яке він сам збудував, і рушати вздовж Сіріону до моря.
Довго розмірковував Турґон над порадою Улмо, і йому на гадку спали слова, мовлені йому у Віньямарі: «Не надто захоплюйся творіннями рук твоїх і замірами серця; і пам’ятай, що справжню надію нолдорів схоронено на Заході, й прибуде вона з Моря». Однак Турґон став гордим, а Ґондолін — таким самим прекрасним, як спогад про ельфійський Тіріон, і Король усе ще вірив у його потаємну та нездоланну міць, хоча би й сам вала заперечував це; а після Нірнает-Арноедіаду народ того міста вже не бажав ані втручатись у війни ельфів і людей із-поза його стін, ані йти на Захід крізь жахіття й небезпеки. Замкнуті за непрохідними зачарованими пагорбами, вони нікого не впускали до себе, навіть утікачів, котрих переслідувала ненависть Морґота; тож новини про зовнішні землі надходили сюди нечіткі й застарілі, та вони й мало на них зважали. Даремно шукали ґондолінців морґотівські шпигуни — оселя їхня була як поголос, як загадка, що її годі розгадати. На королівських радах Маеґлін завжди виступав проти Туора, і слова його видавалися тим вагомішими, що припали до серця Турґонові; тож, урешті, він таки відхилив прохання Улмо й відмовився дослухатися до його поради. У застереженні цього вали Королю знову вчулися слова, сказані в сиву давнину перед від’їздом нолдорів із узбереж Араману; й у серці Турґона прокинувся страх перед зрадою. Відтак тієї пори, за його повелінням, завалили навіть сам вхід до прихованих дверей в Окружних Горах; і звідтоді аж до загибелі міста ніхто не виходив із Ґондоліна на жодну виправу, чи то мирну, чи воєнну. Торондор, Володар Орлів, приніс вісті про знищення Нарґотронда, а згодом — про вбивство Тінґола та спадкоємця його Діора і про зруйнування Доріату; однак Турґон наче й не чув звісток про зовнішні біди, заприсягшись натомість ніколи не виступати в похід на боці жодного із синів Феанора, а своєму народу заборонив коли-небудь перетинати межі гірської застави.
Туор же залишився в Ґондоліні, бо його полонили блаженство і краса міста, мудрість його народу; він вельми змужнів тілом та духом і осягнув глибини премудрості ельфів-вигнанців. Отоді серце Ідріль
