Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін
Тоді влаштували бучний і радісний бенкет, адже Туор завоював серця багатьох ельфів, окрім хіба що Маеґліна та його таємних послідовників; і так було укладено другий шлюбний союз між ельфами та людьми.
Навесні наступного року в Ґондоліні народився Еаренділ Напівельф, син Туора й Ідріль Келебріндаль; і сталося те через п’ять сотень і ще три роки, відколи нолдори прибули в Середзем’я. Еаренділ був краси незрівнянної, бо на обличчі його сяяло світло, подібне до світла небесного, в ньому втілилися врода і мудрість елдарів та міць і витривалість людей давнини; й Море завжди промовляло до його слуху та серця, як говорило воно і з батьком його Туором.
На ту пору дні Ґондоліна все ще пишалися радістю і спокоєм; і ніхто не відав, що край, де лежало Приховане Королівство, нарешті викрив Морґотові Гурін своїми криками, коли, стоячи в пустельній місцині поза Окружними Горами та не знайшовши входу, з одчаю покликав Турґона. Звідтоді Морґотова думка ненастанно линула до гористої території поміж Анахом і верхів’ям Сіріону, куди поплічники його ніколи не добувалися; та й зараз жоден шпигун, жодна анґбандська потвора не могла дійти туди через недремних орлів, які й перешкодили здійсненню задумів Морґота. Однак Ідріль Келебріндаль була мудра та далекоглядна, тож серце її віщувало біду, й недобрі передчуття, мовби хмара, наповзли їй на душу. Відтак у той час вона поклопоталась, аби підготувати таємний шлях, який би спускався від міста і, проходячи попід поверхнею рівнини, відкривався далеко за його стінами, на північ од Амон-Ґварету; Ідріль примудрилася зробити так, аби про ту працю знало якомога менше осіб і щоби бодай натяку про неї не долинуло до вух Маеґліна.
І ось одного разу, коли Еаренділ був іще юний, Маеґлін зник. Він-бо, як уже мовлено, любив розкопки та видобування металів понад усяке інше ремесло; і був повелителем та провідником тих ельфів, котрі трудились у горах далеко від міста, шукаючи метали для виготовлення різноманітних речей, придатних і в час миру, й у час війни. І зчаста Маеґлін із кількома підручними виходив за гірську заставу, а Король і не відав, що наказ його зневажено. І, за велінням долі, сталося так, що Маеґліна полонили орки і привели в Анґбанд. Він не був слабаком чи боягузом, однак тортури, якими йому погрожували, зламали його дух, і Маеґлін купив собі життя і свободу, зрадивши Морґотові, де розташований Ґондолін, та розкривши шляхи підступу й нападу на нього. Воістину безмежною була радість Морґота, Маеґлінові ж він пообіцяв панування в Ґондоліні в ролі його васала та владу над Ідріль Келебріндаль, коли місто буде взято; правду кажучи, почуття палкого жадання до Ідріль і ненависті до Туора полегшили Маеґлінові шлях до найпідлішого зі зрадництв у всіх історіях Прадавніх Часів. Морґот відіслав його назад у Ґондолін, аби ніхто не запідозрив обману та щоби з настанням слушної години Маеґлін допомагав нападу зісередини; й він жив у королівських чертогах із усміхом на лиці та зловорожістю в серці, а над Ідріль тим часом збиралася дедалі густіша тьма.
Того року, коли Еаренділові виповнилося сім літ, Морґот нарешті підготувався і вислав на Ґондолін своїх балроґів, і орків, і вовків, а з ними — і драконів із Ґлаурунґового поріддя, котрі на той час розмножились і стали жахнючими.
Морґотівське військо перебралося через північні пагорби, висота яких була найбільшою, а сторожа — найменш пильною, — і надійшло поночі в пору свята, коли весь народ Ґондоліна дожидався на стінах сходу сонця й піднесено співав своїх пісень, бо завтра мала відбутися бучна урочистість, звана там Приходом Літа. Проте червона заграва зайнялася над горами на півночі, а не на сході; ніщо не спинило наступу ворогів, аж доки вони добралися до самісіньких стін Ґондоліна, й місто опинилося в облозі без надії на порятунок. Про діяння одчайної звитяги верховод шляхетних домів і їхніх лицарів, серед котрих Туор був не останнім, детально розповідає «Загибель Ґондоліна»: про битву — просто на Королівській площі — Ектеліона Джерельного та Ґотмоґа, Володаря Балроґів, у якій обидва вони й полягли, і про захист вежі Турґона його придворними, який тривав доти, доки вежу не повалили; страхітливим було її падіння і страхітливою — загибель Турґона під її уламками.
Туор спробував урятувати Ідріль під час розграбування міста, проте Маеґлін схопив і її, й Еаренділа, тож Туор боровся з ним на стінах, і викинув його аж ген далеко, й тіло його тричі вдарилось об кам’янисті схили Амон-Ґварету, перш ніж полетіло вниз, у полум’я. Потому Туор та Ідріль повели всіх уцілілих, кого їм тільки вдалося зібрати в сум’ятті пожежі, вниз потаємним шляхом, який облаштувала Ідріль; про шлях той капітани Анґбанда не знали нічогісінько й подумати не могли, що які-небудь утікачі наважаться обрати стежку на північ, до найвищих ділянок гір, і найближчу до Анґбанда. Дим від пожежі та пара з прегарних водограїв Ґондоліна, вичахлих од пломеню драконів півночі, опустилися на долину Тумладен скорботною млою, посприявши втечі Туора та його загону, адже від виходу з тунеля до підніжжя гір їм треба було пройти відкритою дорогою. Все ж вони дісталися гір і, згорьовані та нещасні, почали безнадійний підйом, бо вершини були холодні та жахливі, а серед подорожніх було багато поранених, жінок і дітей.
І проліг перед ними страхітливий перевал — названий Кіріт-Торонат, Орлина Розколина, — де в тіні найгінкіших вершин звивалася вузенька стежина; праворуч від неї, мов стіна, здіймався крутосхил, а ліворуч зривався в порожнечу жахний водоспад. Проваджені Туором утікачі саме рухалися вервечкою тим вузеньким шляхом, коли на них напали з засідки орки — бо ж Морґот усюди на довколишніх пагорбах розставив сторожу, — а з ними був іще й балроґ. Становище втікачів було страхітливе, і ледве чи вдалося би відважному золотоволосому Ґлорфінделеві, правителю Дому Золотої Квітки Ґондоліна, врятувати своїх супутників, якби вчасно не прибув їм на допомогу Торондор.
Немає ліку пісням, які оспівали поєдинок Ґлорфіндела
