Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін
Печальний жереб випав Гурінові; бо, як і Темний Володар, він знав про все, до чого призвела злостивість Морґота, однак правда змішалася з брехнею, а те, що добре, було приховано або спотворено. Найбільше Морґот жадав будь-якими способами очорнити всі вчинки Тінґола та Меліан, адже ненавидів їх і боявся. Тож, розсудивши, що час настав, він звільнив Гуріна з рабства і наказав йому йти, куди заманеться, ще й удав, ніби робить це, жаліючи остаточно переможеного ворога. Та він збрехав, бо насправді прагнув, аби Гурін, перш ніж помре, ще посприяв його ненависті до ельфів і до людей.
Попри те, що він мало вірив словам Морґота, знаючи його правдиву безжалісність, Гурін прийняв дар свободи і рушив у болісну путь, озлоблений намовами Темного Володаря; і на ту пору минув уже рік од часу смерті сина його, Туріна. Двадцять вісім літ Гурін був бранцем Анґбанда і зробився страшним на вигляд. Він мав довге біле волосся та бороду, проте, опираючись на велику чорну патерицю, крокував не горблячись, а ще був оперезаний мечем. Отак він і вступив у Гітлум; і до вождів східнян дійшли вісті про виїзд на піски Анфауґліту численних капітанів і чорних солдат Анґбанда, з котрими йшов старець, і його, здавалося, вельми шанували. Тому вони й не схопили Гуріна, а дозволили натомість вільно походжати тим краєм; і вчинили мудро, позаяк уцілілі люди з його народу, дізнавшись, що він відбув із Анґбанда з почестями, ніби Морґотів спільник, остерігалися його.
Тож воля тільки примножила гіркоту в серці Гуріна; й він покинув землю Гітлуму, й піднявся в гори. Звідтіля вгледів удалечині поміж хмарами вістря Кріссаеґріму, і згадав про Турґона, і забажав знову потрапити у приховане володіння Ґондоліна. Відтак Гурін, не відаючи, що Морґотові почвари стежать за кожним його кроком, зійшов із Еред-Ветріну і, перетнувши Брітіах, ступив на терени Дімбару, добравшись до похмурих узніж Ехоріату. Ціла та земля була холодна і безлюдна, й він із дещицею надії роззирався довкруж, стоячи біля підніжжя камінного завалу попід стрімкою скелястою стіною; Гурін не знав, що це і є все, що нині залишилося видимого від давнього Шляху Втечі: Висохлу Ріку було перегороджено, і стрілчасту браму поховала земля. Тоді Гурін звів погляд до сірого неба, сподіваючись, що йому вдасться ще раз, як колись у юності, видивитись орлів; але бачив лише пригнані зі сходу тіні та хмари, які клубочилися довкола недосяжних гірських шпилів, і чув лише, як вітер свистить над камінням.
Однак орлина пильність на ту пору зросла вдвічі, тож орли добре розгледіли Гуріна далеко внизу, самотнього в гаснучому світлі; й негайно сам Торондор, вважаючи вість дуже важливою, поніс її Турґонові. Але Турґон мовив:
— Невже Морґот спить? Ти помилився.
— Неправда це, — відказав Торондор. — Якби орли Манве мали звичку так хибити, тоді, володарю, сховок твій викрили б уже давно.
— У такому разі слова твої віщують лихо, — мовив Турґон, — бо можуть означати лишень одне: навіть Гурін Таліон скорився волі Морґота. Серце моє зачинене.
Та коли Торондор полинув геть, Турґон довго сидів у задумі й схвилювався, пригадавши діяння Гуріна з Дор-ломіну; й відкрив серце своє, і послав орлів розшукати Гуріна та привести його, якщо зможуть, до Ґондоліна. Проте було вже надто пізно: ніколи більше, при світлі чи в сутінках, не довелося їм його побачити.
Гурін-бо стояв у відчаї перед мовчазними кручами Ехоріату, і призахідне сонце, протнувши хмари, забарвило червоним білизну його волосся. Тоді він заволав у пустелі, не зважаючи на те, хто може його почути, і прокляв безжалісну землю; і, зрештою, стоячи на високій скелі, позирнув у бік Ґондоліна, і крикнув на повен голос:
— Турґоне, Турґоне, згадай-но Твань Сірех! О Турґоне, чи ж ти не чуєш мене у своїх прихованих чертогах?
Проте беззвуччя порушував тільки вітер, що шурхотів у пожухлих травах.
— Так само шуміли вони й у Сіреху на заході сонця, — сказав Гурін, — і, коли говорив це, сонце зайшло за Гори Тіні, темрява огорнула все довкруж, вітер змовк і в пустельному краї запала тиша.
Проте знайшлися-таки вуха, які підслухали Гурінові слова, і донесення про все хутко дійшло до Темного Престолу Півночі; й Морґот осміхнувся, бо нині йому стало добре відомо, де саме живе Турґон, хоча поки що жоден його шпигун не міг близько підібратися до землі по той бік Окружних Гір, яку стерегли орли. То було перше лихо, до якого призвело звільнення Гуріна.
Коли запала темрява, Гурін, спотикаючись, зійшов зі скелі й провалився у важкий, болісний сон. І в тому сні він почув голос журливої Морвен, і часто вона вимовляла його ймення; і здалося йому, що голос її долинав із Бретілу. Тому, прокинувшись із настанням дня, він підвівся й пішов назад до Брітіаху; і, пройшовши край Бретілського Лісу, нічної пори добувся до Переправ через Тейґлін. Нічні вартові помітили його, та жах переповнив їх: вони подумали, що угледіли привида, котрий, поставши з якогось стародавнього бойового кургану, походжає довкруж нього в темряві. Тож Гуріна не перепинили, й він, урешті-решт, дійшов до румовища, яке залишив по собі Ґлаурунґ, і побачив величний камінь, що стояв біля крутосхилу Кабед-Наерамарту.
Гурін і не глянув на камінь, адже знав, що на ньому написано; і ще він помітив, що був там не сам. У тіні каменя сиділа, схилившись на коліна, якась жінка; Гурін стояв собі мовчки, аж нарешті вона відкинула пошматований каптур і підвела обличчя. Жінка була сива і стара, та раптом їхні погляди зустрілись, і він упізнав її; бо, хоча її очі були нестямні та сповнені страху, в них усе ще мерехтіло світло, завдяки якому вона колись давно заслужила ймення Елезвен, найгордовитішої та найпрекраснішої зі смертних жінок давнини.
— Нарешті ти прийшов, — сказала вона. — Я дожидалася надто довго.
— Дорога була темна. Я прийшов, щойно зміг, — відповів він.
— Але таки спізнився, — мовила вона. — Вони загинули.
— Знаю, — сказав він. — Але ти жива.
Та Морвен відказала:
— Ненадовго. Я виснажена до краю. Відійду із заходом сонця. Часу обмаль: якщо знаєш, то розкажи мені! Як вона знайшла його?
Та Гурін не відповів, сів біля каменя, обнявши Морвен; і вже вони не розмовляли. Сонце зайшло, Морвен зітхнула, стиснула чоловікову руку і стихла; і Гурін зрозумів, що її не стало. Він опустив очі й поглянув на неї
