Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін
І от, коли минуло вже чимало часу, відколи пішов Еаренділ, Елвінґ почулася самотньою і злякалася; і, блукаючи біля краю моря, наблизилася до Алквалонде, де стояли телерські флотилії. І телери заприязнилися з нею, і, слухаючи її оповіді про Доріат і Ґондолін, про біди Белеріанду, перейнялися жалем і подивом; і Еаренділ, повернувшись, застав її в Лебединій Гавані. Проте небавом їх прикликали до Валімара й там проголосили їм рішення Старшого Короля.
Тоді Еаренділ мовив до Елвінґ:
— Обирай ти, бо світ уже втомив мене.
І Елвінґ, згадавши Лутіен, обрала, щоби їх судили як Первородних Дітей Ілуватара; і заради неї Еаренділ обрав те саме, хоча серце його радше тяглося до роду людей і до батькового народу. Тоді, за наказом валарів, Еонве пішов на берег Аману, де все ще дожидали вістей Еаренділові супутники; він узяв човна, посадовив туди трьох мореплавців, і валари відіслали їх на Схід із сильним вітром. А Вінґілот узяли, й освятили, і пронесли через Валінор до найдальшого краю світу; там він проминув Двері Ночі, і його здійняли аж до неозорих небесних просторів.
Став той корабель прегарним і дивовижним, сповненим хисткого полум’я, чистого та ясного; а за стерном стояв Еаренділ Мореплавець, іскристий од пилу ельфійських коштовностей, і Сильмарил пишався в нього на чолі. Далеко, аж до беззоряних порожнеч, запливав він на своєму кораблі, проте найчастіше бачили його вранці чи ввечері, як він сяяв при сході чи заході сонця, повертаючись до Валінору з мандрівок у позасвіття.
Однак Елвінґ не супроводжувала свого чоловіка в тих мандрівках, адже вона не спромоглася би витримати холоднечу й непрохідні порожнечі, та й любила радше землю і лагідні вітерці, які дмуть на морі й у пагірках. Тому для неї на північних кордонах Розділяючих Морів звели білу вежу; туди часами збирались усі морські птахи землі. І кажуть, що Елвінґ, яка і сама була колись у їхній подобі, вивчила мови всіх пташок, і вони навчили її майстерно літати, і крила її були білі та срібно-сірі. Тож іноді, щойно Еаренділ, повертаючись, наближався до Арди, вона вилітала йому назустріч, точнісінько як тоді, коли її вирятували з моря. У такі миті далекозорі ельфи, котрі мешкали на Самотньому Острові, бачили її у вигляді сяйливої білої птиці, забарвленої рожевими відблисками спадного сонця, що радісно линула вітати прибуття Вінґілота на небеса.
Так-от, коли Вінґілот уперше поплинув небесними морями, його, сяйливого та ясного, ніхто не сподівався побачити. Тож народ Середзем’я, угледівши той корабель у високості, був вельми подивований, і сприйняв це як знак, і нарік його Ґіл-Естель — Зоря Незгасної Надії. І коли надвечір засяяла ця нова зоря, Маезрос звернувся до брата свого Маґлора і промовив:
— Чи ж не Сильмарил то сяє нині на Заході?
І Маґлор відказав:
— Якщо то і справді Сильмарил, якого ми вважали загиблим у морі, знову сходить на небі завдяки владі валарів, тоді радіймо. Адже тепер сяйво його споглядає безліч очей, а сам камінь захищений од усякого зла.
Відтак ельфи звели погляди вгору і позбулися розпуки; а от Морґота сповнила тривога.
Одначе кажуть, що Морґот не очікував нападу з Заходу, бо в незмірній погорді своїй гадав, що ніхто й ніколи не виступить проти нього відкритою війною. Крім того, він думав, що навіки відчужив нолдорів од Володарів Заходу і що щасливі у блаженстві свого володіння валари не перейматимуться вже його королівством у зовнішньому світі. Для нього, безжального, діяння, спонукувані жалістю, завжди були чимось дивним і несподіваним. А воїнство валарів тим часом готувалося до бою; під їхні білі знамена стали ваньяри, народ Інґве, а також ті нолдори, котрі ніколи не полишали Валінору, очолювані Фінарфіном, сином Фінве. З-поміж телерів, проте, мало знайшлось охочих іти на війну, вони-бо пам’ятали про різню при Лебединій Гавані та про викрадення кораблів. Але, прислухавшись до Елвінґ, яка була донькою Діора Елухіла і походила з їхнього роду, вирядили вдосталь мореплавців, аби ті правували човнами й перевезли воїнство Валінору через море на схід. А все ж кораблі спинились у відкритих водах і жоден із телерів не ступив на Поближні Землі.
Про похід валарського воїнства на північ Середзем’я небагато мовлено в оповідях, бо серед тих лицарів не було жодного ельфа, котрий би жив і страждав на теренах Поближніх Земель, а відтак і складав би легенди про ті часи, що їх пам’ятають і досі. Вісті ж про ті події долинули до тутешніх мешканців від їхніх родичів в Амані значно пізніше. І от нарешті з Заходу надійшла військова міць Валінору, і викличний голос сурм Еонве розлився по небу. Белеріанд заяснів од сяйва обладунків, адже валарське військо прибрало подобу прекрасних і страхітливих юнаків, і гори двигтіли від їхніх кроків.
Зудар військ Заходу та Півночі нарекли Великою Битвою і Війною Гніву. Вишикувалася там уся міць Морґотового Престолу, що її на ту пору вже було годі злічити, і заполонила Анфауґліт, і цілісінька Північ зайнялася полум’ям війни.
Та Морґотові це не допомогло. Балроґів знищили, й лише кілька їх, уцілілих, утекло й заховалось у неприступних печерах при основі землі. Незчисленні легіони орків згинули, наче соломина в ярому вогні, або щезли, наче пожухле листя під подувом палючого вітру. Тільки декілька вижило, щоби згодом іще довгі роки надокучати світу. Нечисленні представники трьох домів ельфодрузів, Отці Людей, боролися на боці валарів і в ті дні помстилися за Бараґунда і Барагіра, за Ґалдора і Ґундора, за Гуора і Гуріна та за багатьох інших володарів. Але більшість людських синів чи то з народу Улдора, чи то з інших, новоприбулих зі сходу, йшла в лавах Ворога; й ельфи цього не забувають.
Тоді, зрозумівши, що війська його подолано, а влада — розсіюється, Морґот злякався і не наважився виступити на бій особисто. Натомість він спрямував на недругів останню відчайдушну атаку: з підземних темниць Анґбанда вилинули небачені раніше крилаті дракони. Наступ того моторошного повітряного флоту був такий несподіваний і руйнівний — дракони-бо наближались у супроводі грому, блискавиць і вогненної бурі, — що валарське воїнство відступило.
Аж
