Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Він із видимим зусиллям обірвав себе. Заклав руки за спину й знову заходив туди-сюди кабінетом. У тиші чулися тільки його кроки та десь далеко, в будівлі інституту, продзвенів дзвоник.

— Чому це я некерована? — заговорила Сашка, щосили намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Поясніть, я зрозумію… Ось ви мене ображаєте, але навіть не намагаєтеся пояснити! Ви з нами поводитеся, як із тваринами, як із недієздатними ідіотами…

— Тому що ви такі й є, — докинув Портнов.

Коженников мовчав і дивився на Сашку, здавалося, зацікавлено.

— Гаразд, — почав Стерх тихим голосом, який нічого доброго не віщував. — Тепер із приводу пояснень. Я говорив вам, Олександро, що безконтрольні досліди заборонені й небезпечні?

— Але…

— Говорив чи ні?

— Говорили!

— Ви, здавалося, зрозуміли й дали мені слово не виконувати завдань понад програму. Було таке чи ні?

— Миколо Валерійовичу…

— Ви мені дали таке слово чи ні?!

— Так! Але я ж не розуміла…

— Тепер зрозумієте, — зловісно пообіцяв Стерх. — Олеже Борисовичу, ситуація надзвичайна. Ваші пропозиції?

Портнов клацнув запальничкою. Затягся, випустив цівку диму й одразу розчавив сигарету в попільничці. Знову витяг окуляри з нагрудної кишені, начепив на носа, втупився у Сашку поверх скелець.

— Я знаю одне: ця дівчина не вийде з кабінету, поки ми не знайдемо способу стримувати її.

— І способу, на жаль, радикального, — пробурмотів Стерх. — Ми змушені були запросити сюди вашого куратора, Олександро.

Коженников сидів нерухомо, крізь окуляри неможливо було визначити напрямок його погляду. Сашка скулилася.

— Фарите Георгійовичу, — Стерх говорив підкреслено коректно, — керівництво курсу звертається до вас із проханням забезпечити дотримання навчальної дисципліни студенткою Самохіною Олександрою.

Зависла тиша, довга, лунка. Сашка чудово розуміла, що благати нема рації. Єдине, що вона зараз може зробити, — зберегти гідність, наскільки це можливо.

Вона зібрала останні сили й розігнула спину. На ній був її найкращий костюм, жодна сльозинка не зіпсувала макіяжу. На мить вона побачила себе їхніми очима й раптом згадала, як корчився у вогні цей світ, який зароджувався…

Який був, виявляється, Любов’ю.

Очі Коженникова ховалися за чорними скельцями. Він дивився на Сашку невидимим, але добре відчутним поглядом — як колись у липні в приморському селищі, на Вулиці до Моря, а привела в Інститут спеціальних технологій.

Сашка потупилася.

— Завдання, виконані без дозволу, — тихим безбарвним голосом заговорив Стерх. — Свідомі метаморфози. Експерименти з виявленням сутностей. Все це я назвав би грубим порушенням навчальної дисципліни.

У кабінеті знову зробилося дуже тихо. І в цій тиші вперше заговорив Коженников:

— Миколо, є нюанс.

— Тобто?

— Я обіцяв не вимагати від дівчинки нездійсненного.

Стерх підняв брови.

— Що саме нездійсненне з того, що я перерахував?

— Вона розвивається, реалізуючи свою природу. — В окулярах Коженникова відбивалися лампи денного світла. — Вона не зможе зупинитися, якщо на диску записано кілька треків підряд. Видавайте їй по треку на диск, хіба це складно?

Зависла пауза. Стерх змінився в обличчі, його крила сіпнулися під піджаком, начебто бажаючи негайно розгорнутися.

Сашка скорчилася в кріслі, ладна провалитися крізь землю.

— Це нескладно, — глухо сказав Стерх. — Це… безпрецедентно. У мене ніколи не було студентів, здатних зняти десяток треків послідовно. Тому я використав стандартні навчальні матеріали.

— Схоже, тут нестандартний випадок? — м’яко поцікавився Коженников.

— Ви маєте рацію, — після коротенького мовчання сказав Стерх. — Так.

— Домовилися. — Коженников кивнув. — Що ж до виявлення сутностей… Сашко, ви усвідомлюєте, що зробили?

— Я не зумисно. Я не хотіла.

Портнов знову захлинувся димом.

— Тобто ви не усвідомлюєте?

— Чому ж. Усвідомлюю, — сказала Сашка тихо.

Стерх здійняв очі до підвісної стелі.

— Навіщо ви це зробили? — і далі допитувався Коженников.

— Випадково.

— Що вас підштовхнуло? Про що ви думали, перш ніж узятися за олівець?

Сашка винувато опустила голову.

— Це важливо, — Коженников кивнув, — про що або про кого?

— Про Костю, — сказала Сашка. — Про Костянтина Коженникова.

І твердо глянула на власне відображення в його темних окулярах.

— І від душевних переживань вирішили погратися зі змістами? — втрутився Портнов.

Сашка обернулася.

— Не погратися, Олеже Борисовичу. Хіба не ви вчили мене складати знаки? Не ви хвалили мене, коли все виходило? Ви хіба попереджали мене, що це заборонено?

— Я заборонив би тобі бігати по стелі, якби знав наперед, що ти на це здатна!

— Я теж не знала. Просто жила… Існувала, розташовувалася в просторі, функціонувала, діяла, була, тривала…

Вона спіймала себе на монотонному перелічуванні слів — у кожному з них була часточка необхідного їй змісту, але жодне не підходило повністю.

— Власне, це я мав на увазі, — тихо сказав Коженников.

— Що ж, — різко, майже агресивно заговорив Портнов, — ми не можемо жадати від дівчини, щоб вона перестала знущатися з інформаційного простору? Тому що це значить — ми вимагаємо неможливого?!

— Ні. — Коженников ледь посміхнувся. — Тепер, коли ми дещо уточнили, завдання прояснилося і його буде вирішено. Не турбуйтеся.

І обернувся до Сашки.

— Сашко, я хотів би поговорити з вами сьогодні… Коли у вас закінчуються пари?

* * *

Вона отямилася за довгим столом у великій аудиторії, де зазвичай проходили загальноосвітні лекції. Перед нею лежав аркуш, вирваний із зошита, й Сашка писала на ньому: «У цей час естетичне переживання розглядається як переживання цінності в рамках філософії цінностей». Народу в аудиторії було не так багато, і викладачка дивилася на Сашку якось дивно.

Сашка відкинулася на спинку стільця. Вона любила вчитися, лекції, які завгодно нудні, формулювання, які завгодно заплутані, повертали її до дійсності…

До дійсності, якою вона її розуміла.

Пролунав дзвінок.

Ні на кого не дивлячись, ні з ким не розмовляючи, Сашка повернулася до себе в мансарду. Попіл від спаленого аркуша ще досі лежав у кошику для сміття. Вона дала кімнаті лад, зібрала з підлоги жовті смужки поролону й винесла сміття. Сіла біля вікна, довго дивилася крізь скло на зелені липи вулиці Сакко і Ванцетті.

Чия була та любов, котру вона випадково, через дурощі виявила? Любов конкретизувалася, відшукала носія та предмет додатка… Об’єкт і суб’єкт… Коли Сашка спалила її — що трапилося з цими людьми?

Її руки шукали, чим зайнятися. Вона витягла олівець, знайшла стругачку в шухляді конторки. Підтягла до себе чистий аркуш, аби не смітити. Надягла стругачку на рильце затупленого олівця, провернула раз, другий. Ошурки падали на папір, складаючись у візерунок.

Сашка зібрала їх у пригорщу. Витрусила у відро для сміття. Вона не буде нічого малювати, їй заборонено виявляти сутності. Вона не буде, ні, тільки на