Лазарус - Світлана Тараторіна

— Що ти з ним зробила, змієнога почваро? — просичав Тюрин. Він звів курок і спрямував у бік гостей.

— Спокійно,— проказав Рапойто-Дубяго і затулив хлопчика рукою.— Вона хоче допомогти. Ви ж самі кликали.

— Якого біса ви з нею робите? Договір крові?

Рапойто-Дубяго ледь помітно хитнув головою, даючи зрозуміти, що питання не на часі.

— Апі знає, що жінка у Кирилівських печерах. З нею п’ятий ключ.

Ніби на підтвердження слів людополіціянта, Кендрик закасав рукав і оголив татуювання — знак Апі.

— А що буде з дитиною?

Людополіціянт нахилився до Кендрика. Очі Рапойто-Дубяга на мить зробилися скляними. Жодного звуку так і не пролунало, а губи хлопчика залишилися незворушними.

— Одне й те саме торочить,— незадоволено переклав Рапойто-Дубяго.— Вона має ключ, готова допомогти. Ніби й не розуміє, про що ви запитали. Життя хлопчика не має для неї ваги. Але з того, що я відчуваю,— людополіціянт сказав це так, ніби не існувало іншого способу передати їхній зв’язок з Апі,— найважливіше для неї — відімкнути Змія. Потім ми будемо їй не потрібні.

Тюрин сховав зброю, присів на край столу і спідлоба поглянув на хлопчика. «Ще одна випадкова жертва в ім’я Змія. Йому ж стільки, скільки було мені, коли батько прирік мене на роль вмістилища...»

У коридорі знову почувся гамір.

— Ґав не лови! Тобі-тобі кажу, пузиряко. А щоб ти на шкуринку зсох, щоб тебе морози скували, а мор рибу перетовк. Та скажіть йому вже, докторе. Сил моїх з вами немає,— пролунав знайомий голос, і до підвалу ввалилася колоритна компанія. Першою тупцяла жива снігова баба. Її у плечі шпиняв вовкулака. За ними, кліпаючи підсліпуватими очима, ховався доктор Гальванеску, вбраний у кожух візника і велику вушанку. Від костюму змієголовця не залишилося і сліду.

— Оцей аквус, чорти б його з’їли, ледве додибав. Бачте, мороз. Сніжок притрусив, а воно вже й ходити не здатне.

Під ногами у «снігової баби» розповзлася калюжа. Паморозь станула з огрядного тулуба, і Тюрин упізнав гидкого водяника, що допомагав доктору у Кирилівці. Топчій витер обличчя і здивовано витріщився на присутніх. Побачивши Рапойто-Дубяга, навіть потягнувся взяти під козирок, але вчасно спам’ятався.

— А що це ви всі тут робите проти ночі?

— Де ви їх знайшли? — сухо запитав відживлений.

Очі вовкулаки ще більше округлилися.

— Коло залізничного мосту. Там ціла вистава. Водяники біля опор ополонки прорізали. Якесь зілля п’ють, щоб у воді не замерзати. Щогодини міняються. А ще,— вовкулака мало не розреготався,— оточили себе огорожею з кощів. Тримають за сіткою, немов злих собак. Мабуть, щоб Четвертий відділ до мосту не підходив. А Мокрого Лина,— Топчій показав на водяника,— водопузі зусібіч обступили й аж сюди вели. Всю дорогу співали. Він у них що — підвищення отримав? — околодочний розвернувся до Гальванеску.— І чого ви, причинні, ховалися?

Тільки тепер Тюрин пригадав, де бачив водяника. Його обличчя і справді було знайоме. Мокрий Лин сидів у кущах, коли знайшли тіло Ющинського.

— Нічого ми не ховалися! — запищав Гальванеску.— Самі до вас ішли. Але... втрапили до водяників, а ті ніяк не хотіли відпускати, доки Парфентій Кіндратович з Пузирем не поговорив. Ми з Кирилівської втекли, тільки-но звідти пішли двоголовці. Чули, що вони з домовиком зробили. Думали потім вас розшукати,— винувато проказав доктор і вже зовсім пошепки додав,— то ви таки готуєтеся відімкнути Змія?

Тюрин проігнорував запитання. Змірив Гальванеску важким довгим поглядом, обійшов стіл і, як мировий суддя на засіданні, зайняв чільне місце.

— А ви, докторе, не припиняєте дивувати. Про Ющинського теж брехали? Від початку полювали на рибу? Тепер вона, як я розумію, у череві Мокрого Лина.

Гальванеску вже заїкнувся виправдовуватися.

— Краще мовчіть. Водяник мені потрібен. І навіть Апі,— Тюрин кивнув у бік Кендрика і Рапойто-Дубяга.— Але навіщо мені ви?

— Я знаю ще один вхід до підземелля Змія. За межами церкви,— випалив доктор і зіщулився.— Це давня капличка на Кирилівському кладовищі. Але її охороняють найзапекліші двоголовці та брати Ольга.

Тюрин мить роздумував, а потім кивнув: хай як йому кортіло витрясти душу з Гальванеску, смертей ще буде предостатньо.

«Перша армія Обадії,— кисло подумав Олександр Петрович, оцінюючи присутніх.— І я його полководець, а ім’я мені — вмістилище для ключа»,— а вголос промовив:

— Маємо всі п’ять ключів. Готуємося до штурму. Змій на нас чекає.

*

Капличка — вхід до підземелля, про який говорив Гальванеску, містилася на кладовищі Кирилівської богодільні. Занедбані хрести та зчорнілі надгробки свідчили, що цвинтар давно забутий. Колись тут ховали жителів присілків. Потім, у старих могилах, божевільних. Кілька невеликих гробівців тільки підкреслювали убогість.

Тюрин продерся туди з Нагірної на розвідку. Мав сам оцінити ситуацію, перш ніж штовхати інших на смерть. Побачене вразило. З усіх кінців безупинно йшли кощі. Ті, що вже дісталися пагорбів, обсіли їх, як осіннє вороння. Здавалося, кощі чекали. Завмерли у викривлених позах і лише зрідка здригалися від голосних звуків. Повертаючись до музею, Олександр Петрович вимушено спостерігав, як Мстиславською за чортом гналося щонайменше десяток кощів. Але до кінця вулиці не добігли, ніби щось стримало скажений рух. Зупинилися, дослухалися і повернулися назад.

Трохи менше кощів зосередилося на півночі, з боку Дмитрівського провулку. Юрмища наче тримали почесний караул навколо Кирилівської церкви, не підходячи ближче ніж на двадцять кроків, але й не полишаючи уявний периметр.

*

Останній день перед виступом Тюрин зосередився на детальних інструкціях для учасників штурму. За його планом, Кирилівська мала бути оточена з усіх боків. Ще й так, щоб люди і нечисть максимально не перетиналися.

Армія повинна була зайти зі сходу — з боку Кирилівської площі. Широкій простір давав можливість для маневрів і використання важкої зброї. Тюрин сподівався, що гучними діями армія відтягне на себе якнайбільше кощів.

Поліція невеликими групами мала просуватися з боку Куренівки і житлових районів на півночі від Кирилівки. Туди було важко дістатися. Кощі окупували Куренівку з початку навали. Вже ніхто толком і не знав, чи залишилися там неперетворені. Але місцеві околодочні й городові — єдині, хто міг знайти безпечні шляхи. Тюрин наказав Донцову виділити на кожну групу поліціянтів кількох дужих людиноподібних. Дахами мали пересуватися алконости і попереджати про небезпеку.

Основні сили нечисті Тюрин вирішив кинути на Реп’яховий яр, що підходив