Відродження - Стівен Кінг
— Ну… якщо без цього. — Я показав ліворуч, де колись була гірськолижна траса середнього рівня, що звалася Димною стежкою. Чи Димним поворотом. Якось так. Один трос обірвався, і кілька підйомників тепер були напівпоховані під заметом, який, найпевніше, мав пролежати ще тижнів зо п’ять, якщо не збережеться тепла погода.
— Безлад, — погодився він. — Однак лагодити сенсу нема. Коли зійде сніг, я викличу людей, щоб познімали всі підйомники. Ті дні, коли я катався на лижах, давно й безповоротно позаду, чи не так? Джеймі, ти хоч бував тут у дитинстві?
Я бував — разів зо п’ять падав на хвіст Кону, Террі та їхнім друзякам з великої землі. Але бажання вести світські бесіди більше не мав.
— Вона тут?
— Так, приїхала десь опівдні. Її привезла подруга, Дженні Ноултон. Вони сподівалися дістатися сюди ще вчора, однак у них там, на північному сході, буря була набагато гірша. І, випереджаючи твоє запитання, скажу: ні, я її ще не лікував. Нещасна жінка вимучена. Завтра для цього буде предостатньо часу, як і для того, щоб ви побачилися. Хоча ти можеш і сьогодні її побачити, якщо схочеш, — коли вона їстиме ті крихти вечері, які зможе в себе заштовхнути. У ресторані є камери спостереження.
Я хотів був висловити йому все, що думаю з цього приводу, але він підняв руку.
— Спокійно, друже. Не я їх ставив. Коли я купив цей курорт, вони вже були. Думаю, керівництво за їх допомогою перевіряло, чи відповідає робота обслуги вимогам закладу. — Його однобока посмішка вийшла ще глузливішою, ніж зазвичай. Чи, може, то мені тільки так здавалося. Але в цьому я сумнівався.
— Ти зловтішаєшся? — спитав я. — Затягнув мене сюди і зловтішаєшся?
— Та ні, звісно. — Він сів упівоберта до вікна, щоб споглядати підталі кучугури, які котили повз нас з обох боків. Потім знову повернувся до мене. — Ну. Можливо. Зовсім трішки. Коли ми розмовляли минулого разу, ти був увесь такий гордий і зарозумілий. Такий бундючний.
Тієї миті я не почувався гордим і, авжеж, нітрохи не бундючним. Я почувався загнаним у пастку. В якій, зрештою, опинився через дівчину, якої не бачив понад сорок років. Ту, яка пачку за пачкою купувала собі смертний вирок у найближчому міні-маркеті. Чи в касл-рокській аптеці, де сигарети продавали на касі, просто біля входу. А кому потрібні були ліки, той мусив тупати далі, аж углиб. Одна з іроній життя. Я уявив собі, як висаджую Джейкобза біля готелю та просто їду геть. Було в цій ідеї щось зловісно-привабливе.
— Це правда, що ти дав би їй померти?
— Так. — Він досі грів руки перед пічкою. А я подумки малював собі картину, як хапаю його за руки і ламаю ті вузлуваті пальці, мов хлібні палички.
— Чому? Чому я, чорт забирай, такий важливий для тебе?
— Бо ти — моє призначення. Напевно, я зрозумів це одразу ж, як тебе вперше побачив, коли ти на подвір’ї стояв навколішки й бабрався в грязюці. — Він промовляв терплячим тоном істинного віруючого. Чи божевільного. А може, насправді між ними нема різниці. — А коли ти з’явився в Талсі, переконався остаточно.
— Чим ти займаєшся, Чарлі? Для чого я тобі потрібен цього літа? — Я вже не вперше запитував його про це, та були й інші запитання, які я поставити не наважувався. «Наскільки це небезпечно? Ти хоч знаєш? Чи тобі начхати?»
Джейкобз неначе замислився над тим, казати мені чи ні… але про що він насправді думав, для мене було загадкою. Та потім попереду показався готель «Козяча гора» — ще більший, ніж «Застібки», однак потворний і весь у модерних кутах: такий собі калічний Френк Ллойд Райт[149]. Може, багатіям, що приїжджали порозважатися в шістдесяті, він і видавався сучасним, ба навіть футуристичним. Проте нині то вже був кубістський динозавр зі скляними очиськами.
— А! — вигукнув Джейкобз. — Ось ми й приїхали. Ти, мабуть, схочеш освіжитися й трохи поспати. Сам я точно хочу перепочити. Мені дуже приємно, що ти приїхав, Джеймі, але я швидко втомлююсь. Ти житимеш у люксі Сноу[150] на третьому поверсі. Руді тебе проведе.
* * * * *
Руді Келлі виявився людиною-горою у вилинялих джинсах, вільній сірій блузі й білих туфлях медбрата на каучуковій підошві. За його власними словами, медбратом він і був. А також особистим асистентом містера Джейкобза. Судячи з його габаритів, я подумав, що він міг бути ще й особистим охоронцем Джейкобза. Потиск його руки нітрохи не нагадував дохлу рибу музикантів.
Малим я бував у вестибюлі того готелю, якось раз навіть обідав тут із Коном та сім’єю одного з Конових друзяк (і весь час трусився, що не ту виделку візьму чи щось розляпаю на сорочку), але на горішні поверхи не підіймався ще ніколи. Ліфт брязкав і гримотів. Такі старезні кабіни в романах жаху завжди застрягають між поверхами, тож я вирішив, що краще, поки буду тут, користуватимусь сходами.
Будівля добре обігрівалася (я не сумнівався, що за допомогою таємної електрики Чарлі Джейкобза), і подекуди її навіть підремонтували, але якось хаотично. Усі лампочки горіли, й не рипіли дошки підлоги, та однаково в повітрі вчувався той дух занедбаності, який важко не помітити. Люкс Сноу був у кінці коридору, і краєвид із просторої вітальні розгортався майже так само гарний, як і з Вершини неба, але на шпалерах подекуди попроступали плями від води, а з вестибюля замість свіжої фарби й мастики для підлоги тут ледь-ледь пахло цвіллю.
— Містер Джейкобз запрошує вас повечеряти у нього в апартаментах о шостій. — Голос у Руді був тихий і шанобливий, проте на вигляд він був схожий на засудженого в кіно про тюрму — не той, хто планує втечу, а гевал з відсіку для смертників, той, що мочить усіх охоронців, коли ті намагаються перешкодити втікачам. — Вас це влаштує?
— Так, цілком, — кивнув я, а коли він пішов, замкнув двері.
* * * * *
Я прийняв душ (гарячої води було вдосталь, і потекла вона одразу) та перевбрався у свіже. Маючи у своєму розпорядженні вільний час, який треба було прогаяти, я влігся на укривало двоспального ліжка. Минулої ночі спалося погано, а в літаках я взагалі не сплю, тому покуняти трохи було б — те, що треба. Але заснути я так і не зміг. Усе думав про Астрід — про те, якою вона була і якою, напевно, стала.
