Відродження - Стівен Кінг

— Ходімо зі мною, — покликав він. — Час тобі побачити давню подругу.

* * * * *

На дверях із протилежного боку коридору був напис «ЛИШЕ ДЛЯ ПРАЦІВНИКІВ КУРОРТУ». Джейкобз провів мене через великий зовнішній кабінет, заставлений голими письмовими столами й порожніми полицями. Двері до внутрішнього кабінету було замкнено.

— Окрім компанії, яка забезпечує цілодобову охорону воріт, із працівників я маю лише Руді та Норму. Я довіряю їм обом, але не бачу потреби зайвий раз спокушати. А спокуса підглянути за тим, хто про це не підозрює, дуже велика, погоджуєшся?

Я не відповів. Та й навряд чи зміг. Рот усередині був сухий, мов старий килим. Моніторів загалом було дванадцять, по чотири в три ряди. Джейкобз натиснув кнопку живлення монітора «КАМЕРА РЕСТОРАНУ 3».

— По-моєму, це та, яка нам потрібна. — Життєрадісно. Щось середнє між Пастором Денні та ведучим ігрового шоу.

Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж на екран випливла чорно-біла картинка. Ресторан був великий, щонайменше на п’ятдесят столиків, але зайнятим виявився лише один. Там сиділи дві жінки, але спочатку я бачив тільки Дженні Ноултон, бо другу затуляла собою Норма, подаючи тарілки з супом. Дженні була симпатична, темноволоса, на вигляд близько п’ятдесяти п’яти років. Я бачив, як беззвучно ворушаться її губи, промовляючи «дякую». Норма кивнула, випросталася, відступила на крок від стола, і я побачив, що лишилося від дівчини, яку я колись любив.

Якби це був любовний роман, я б написав щось таке: «Із плином років це обличчя зазнало неминучих змін, невблаганна хвороба спустошила його, однак воно досі берегло сліди колишньої вроди». Та, на жаль, якщо я зараз збрешу, то все, що я розповідав дотепер, втратить свою цінність.

Астрід була старезною каргою в інвалідному візку. Її обличчя нагадувало блідий мішок плоті, з якого в тарілку з їжею, до якої вона не мала жодної охоти, апатично дивилися темні очі. Компаньйонка наділа їй на голову велику плетену шапку, схожу на шотландський берет, але та сповзла на бік і оголила лисий череп, порослий білим пушком.

Кістлявою рукою, у якій були самі сухожилля, вона взяла зі стола ложку, та так і поклала, не ївши. Темноволоса жінка щось докірливо їй сказала. Мертвотно-бліда істота кивнула. Після цього берет впав з її голови, та Астрід наче й не помітила цього. Вмочивши ложку в суп, вона повільно піднесла її до рота. Більша частина вантажу вилилася дорогою. Вона сьорбнула те, що лишилося, склавши губи бантиком — це нагадало мені покійного Бартлбі, коли він брав шматочок яблука з моєї долоні.

У мене підігнулися коліна. Якби не стілець перед рядами моніторів, я звалився б просто на підлогу. Джейкобз стояв поряд зі мною, зчепивши вузлуваті руки за спиною, і погойдувався вперед і назад із легкою посмішкою на губах.

І оскільки це правдива повість, а не любовний роман, то я мушу додати, що відчув, як у душу заповзає полегкість. Мені не доведеться виконувати свою частину нашої диявольської угоди, бо ніщо у світі не поверне ту жінку на візку до життя. Рак — це пітбуль серед усіх хвороб, і він тримав її міцно у своїх щелепах, гриз і шарпав зубами. Він не зупиниться, доки не порве її на клапті.

— Вимкни, — прошепотів я.

Джейкобз нахилився до мене.

— Що, вибач? Слух у мене вже не такий хороший, як ра…

— Чарлі, ти прекрасно мене чув. Вимкни.

Він вимкнув монітор.

* * * * *

Ми цілувалися під пожежною драбиною «Юріки Ґранж № 7», а з неба, кружляючи, падали сніжинки. Астрід випустила сигаретний дим мені в рот, а кінчик її язика ковзав туди й назад, спочатку вздовж моєї верхньої губи, потім проник усередину, легенько пестячи ясна. Моя рука м’яла її груди, хоча насправді намацати щось під товстою паркою було важко.

«Цілуй мене вічно, — подумав я. — Цілуй мене вічно, щоб я не мусив дивитися на те, що зробили з нами роки і якою ти стала».

Та жоден цілунок не триває вічно. Вона відхилилась, і я побачив у хутрі каптура мертвотно-бліде обличчя, порожні очі, провислий рот. Язик, що побував усередині мого рота, був чорний і лущився. Я цілувався з трупом.

А може, й ні. Бо ті губи розійшлися в посмішці.

— Щось сталося, — сказала Астрід. — Чи не так, Джеймі? Щось сталося, і невдовзі Мати прибуде сюди.

* * * * *

Я різко прокинувся від власного зойку. У ліжко я лягав у трусах, проте зараз голим стояв у кутку. Я стискав у правій руці ручку з тумбочки і штрикав нею собі у ліве передпліччя, де виднілося маленьке сузір’я синіх цяток, яке швидко збільшувалося. Ручку я кинув на підлогу і заточився назад.

«Стрес, — подумав я. — Саме від стресу до Г’ю повернулася призматика, там, на служінні в окрузі Норріс. І сьогодні був стрес. Крім того, ти ж не солі собі в очі насипав. І не прийшов до тями надворі, жеручи землю».

Була чверть на п’яту ранку, та кошмарна ранкова пора, коли знову засинати вже пізно, а прокидатися й співати ще рано. З меншої своєї сумки я витяг книжку, сів біля вікна й розгорнув її. Мої очі вбирали слова так само, як рот увечері вбирав Нормин суп і салат: не розбираючи смаку. Врешті-решт я облишив намагання щось зрозуміти й просто сидів, вдивляючись у темряву, чекаючи світання.

А воно не квапилося.

* * * * *

Поснідав я в номері у Джейкобза… якщо одну грінку й півчашки чаю можна назвати сніданком. Чарлі ж навпаки — ум’яв фруктовий салат, яєчню і чималу купку картоплі по-селянському. І як тільки це все в ньому, такому худому, вміщалося — загадка. На столі біля дверей стояла скринька з червоного дерева. У ній, сказав мені він, лежали його інструменти для зцілення.

— Обручками я більше не користуюся. Потреба в них відпала, бо моя сценічна кар’єра завершилася.

— І коли ти почнеш? Я хочу, щоб усе це якнайшвидше закінчилося і я міг поїхати звідси.

— Уже зовсім скоро. Твоя давня подруга днями дрімає, зате вночі їй не спиться. Минула ніч була для неї особливо важкою, бо я сказав міс Ноултон, щоб не давала їй опівночі ліки від болю — вони пригнічують мозкові хвилі. Ми проведемо сеанс у східній залі. Це моє улюблене місце о цій порі дня. Якби ми з