Відродження - Стівен Кінг

Джейкобз нахилився вперед і уважно подивився на мене.

— Знаєш, тобі зовсім не обов’язково бути при цьому. Я бачив, як ти засмутився вчора. Улітку мені знадобиться твоя допомога, проте сьогодні вранці мені можуть асистувати або Руді, або міс Ноултон. Повертайся завтра. Підскоч у Гарлоу. Погостюй у брата з його сім’єю. Я думаю, якщо ти так вчиниш, то після повернення перед тобою постане зовсім інша Астрід Содерберг.

Саме цього я й боявся, бо після свого від’їзду з Гарлоу Чарлі Джейкобз зробив кар’єру на шахрайстві. У ролі Пастора Денні він демонстрував свинячі печінки й заявляв, що це видобуті з тіл пухлини. Ці біографічні відомості не належали до тих, які породжують довіру. Чи міг я бути цілковито впевненим, що зморена жінка в інвалідному візку справді Астрід Содерберг?

Серце підказувало мені, що це правда, та мозок радив серцю бути обачним і ні в що не вірити. Дженні Ноултон могла бути його співучасницею (підсадкою, як кажуть балаганники-карні). Наступні півгодини мали стати для мене тяжким випробуванням, та мені й на думку не спадало дезертирувати й давати Джейкобзу шанс влаштувати фіктивне зцілення. Авжеж, щоб таке провернути, йому потрібна була справжня Астрід, однак прибуткові роки в цілительському бізнесі давали йому таку можливість, особливо якщо моя подруга давно минулих літ на схилі життя зазнала фінансових труднощів.

Безперечно, такий сценарій був малоймовірним. Але все зводилося до відповідальності, яку я відчував, — простежити за тим, щоб справу було доведено до неминучого гіркого кінця.

— Я залишуся.

— Як хочеш. — Джейкобз усміхнувся, і хоч уражений бік його рота відмовлявся діяти злагоджено, у цій усмішці вже не було нічого глузливого. — Приємно буде знову з тобою попрацювати. Як у старі добрі часи в Талсі.

У двері тихо постукали. Руді.

— Містере Джейкобз, жінки вже у східній залі. Міс Ноултон каже, що вони готові, вас чекають. Просила, щоб швидше, бо міс Содерберг дуже некомфортно почувається.

* * * * *

Я йшов по коридору пліч-о-пліч із Джейкобзом і ніс під пахвою скриньку з червоного дерева. Так ми дійшли до східного крила. Там моя витримка тимчасово мене полишила, і я вперед пропустив Чарлі, а сам став у дверях.

Та він цього не помітив. Усю свою увагу — і неперевершену чарівливість — він скерував на жінок.

— Астрід і Дженні! — вигукнув він. — Дві мої улюблені дами!

Дженні Ноултон лише для годиться потиснула простягнуту їй руку — та цього короткого часу мені вистачило, щоб помітити, що пальці в неї рівні, артрит їх наче ніколи й не торкався. Астрід навіть не спробувала підняти руку. Вона згорбилася у візку й несміливо дивилася на Джейкобза знизу вгору. Нижню половину її обличчя прикривала киснева маска, на возику поряд стояв балон.

Дженні промовила щось до Джейкобза, надто тихо, щоб я міг її почути, а Чарлі енергійно закивав.

— Так, не можна гаяти час. Джеймі, можеш… — Він озирнувся і, побачивши, що я ще не зайшов, нетерпляче махнув мені рукою.

До середини кімнати, залитої яскравим ранішнім світлом, було не більше дванадцяти кроків, але мені ця відстань здавалася нескінченно довгою. Я неначе йшов під водою.

Астрід глянула на мене незацікавлено, як людина, що всі свої сили витрачає на те, щоб терпіти біль. Схоже, вона не впізнала мене, просто знову опустила погляд собі на коліна, і на мить мені одлягло від серця. Та потім вона рвучко підняла голову. Нижня щелепа під прозорою маскою відвисла. Астрід затулила обличчя руками, збивши з себе маску. Лише почасти тому, що не повірила своїм очам. Її просто охопив жах від того, що я побачив її в такому стані.

Вона могла б і довше затулятися долонями, та забракло сил і руки впали їй на коліна. Вона плакала. Сльози омили їй очі й повернули їм молодість. Якщо перед тим я й мав сумніви щодо того, хто переді мною, то тепер вони розвіялися остаточно. Так, то була Астрід. Досі та молода дівчина, яку я любив, тільки тепер вона жила в немічному хворому тілі старої жінки.

— Джеймі? — Голос був хрипкий і пронизливий, наче в галки.

Я опустився на одне коліно, мов палкий закоханий, що хоче освідчитись.

— Так, люба. Це я. — Я взяв Астрід за руку, перевернув її й поцілував у долоню. Шкіра була холодна.

— Краще тобі піти. Не хочу, щоб ти… — Вона зі свистом вдихнула повітря. — …бачив мене такою. Не хочу, щоб мене взагалі хтось такою бачив.

— Нічого страшного. — «Бо Чарлі тебе вилікує», — хотів додати я, але не зміг. Тому що допомогти Астрід було вже неможливо.

Джейкобз відвів Дженні вбік і про щось говорив із нею, даючи нам побути наодинці. Усе пекло буття з Чарлі полягало в тому, що іноді він бував чуйним.

— Цигарки, — мовила вона тим сиплим голосом галки. — Який дурний спосіб убити себе. А я ж знала, тим-то воно й ще дурніше. Усі знають. Сказати тобі щось смішне? Я досі хочу курити. — Вона розсміялася й одразу ж вибухнула тривалим кашлем, що завдав їй болю. — Контрабандою провезла три пачки. А Дженні знайшла й одібрала. Наче тепер є якась різниця.

— Не хвилюйся, — сказав я.

— Я кидала. На сім місяців кидала. Якби дитинка вижила, я б покинула назавше. Щось… — Вона довго і з присвистом втягнула повітря. — Щось нас заманює. Я так вважаю.

— Я дуже радий тебе бачити.

— Джеймі, ти прекрасний брехун. Який у нього на тебе компромат?

Я нічого не відповів.

— Що ж, не зважай. — Її рука помандрувала до моєї потилиці, так само, як давно, коли ми цілувалися, і на одну страшелезну мить мені здалося, що вона спробує мене поцілувати тим своїм ротом умирущої. — Ти зберіг своє волосся. Таке приємне й густе. А я своє втратила. Хімія.

— Воно відросте.

— Ні, не відросте. Це… — Вона роззирнулася навколо. — Сподівання для дурнів. А я дурепа.

Джейкобз підвів до них Дженні.

— Час перейти до діла. — А тоді до Астрід: — Не бійтеся, дорогенька, це недовго, і боляче не буде. Я розраховую, що ви знепритомнієте, але більшість людей цього навіть не помічають.

— Я вже дуже чекаю, коли знепритомнію назавжди. — І Астрід кволо всміхнулася.

— Ну-ну, не треба так. Цілковитих гарантій я ніколи не даю, але вірю, що невдовзі ви почуватиметеся набагато ліпше. Почнімо. Джеймі, відчиняй скриньку.

Я виконав наказ. Усередині у заглибинах,