Відродження - Стівен Кінг
Ми перетнули палісадник, слухаючи спів цвіркунів у високій траві. Наприкінці серпня й на початку вересня вони завжди цвіркочуть найгучніше, мовби знають, що літо закінчується.
Біля сходів Террі зупинився, і я помітив, що очі в нього досі на мокрому місці. То був хороший для нього день, але заразом і важкий та нервовий. Дарма я закінчив його згадкою про Клер.
— Братику, ночуй у нас. Диван розсувається.
— Ні. Я пообіцяв Конні, що завтра поснідаю з ним і його напарником.
— З напарником, — підкотив очі він. — Аякже.
— Ну-ну, Теренсе. Не вдавай, що надворі двадцяте століття. Тепер вони, якби схотіли, могли б одружитися в дюжині штатів. Із цим включно.
— Ай, хай собі женяться, я не проти, аби тільки не на моїх родичах. Байдуже, що там думає Конні — цей хлопець йому не напарник. Я захребетників упізнаю одразу. Господи, та він наполовину молодший за Кона.
Це нагадало мені про Бріанну, менш ніж наполовину молодшу за мене.
Обійнявши Террі, я поцілував його в щоку.
— Побачимося завтра. Приїду на обід, а тоді попиляю в аеропорт.
— Давай. Джеймі. Ти сьогодні грав просто відпадно.
Подякувавши йому, я пішов до машини. І вже відчиняв дверцята, коли Террі гукнув мене на ім’я. Я озирнувся.
— А пам’ятаєш останню неділю преподобного Джейкобза на кафедрі? Коли він читав ту свою Кошмарну проповідь, як ми її називали?
— Так, — кивнув я. — Дуже добре пам’ятаю.
— Ми такі шоковані були тоді й списали все на його горе через смерть дружини й сина. Але знаєш що? Коли я думаю про Клер, мені хочеться знайти його й потиснути руку. — Руки Террі, м’язисті, як і в нашого батька, були згорнуті на грудях, обтягнутих комбінезоном. — Бо тепер я думаю, що він мав велику мужність, коли таке казав. Тепер я думаю, що кожне слово було правдою.
* * * * *
Нехай Террі й забагатів, але звички заощаджувати не втратив, тому на обід у неділю ми доїдали те, що лишилося після вечірки. Більшу частину обіду я тримав на колінах Кару-Лін і годував її шматочками їжі. Коли вже пора було їхати, я передав її Дон, але крихітка простягнула до мене рученята.
— Ні, зайчику. — Я поцілував її в неймовірно гладенький лобик. — Я вже їду.
Вона знала лише з дюжину слів (і одним із них тепер було моє ім’я), та я читав, що розуміють вони набагато більше, тож вона збагнула, що я їй кажу. Маленьке личко зморщилося, вона знову простягнула ручки, і сльози наповнили ті блакитні очі, такого самого відтінку, що й у моєї матері та померлої сестри.
— Тікай швидше, — сказав Кон, — бо муситимеш її вдочерити.
І я пішов. Назад до взятої напрокат машини, назад до аеропорту Портленда, назад до міжнародного аеропорту Денвера, назад у Недерленд. Та перед очима все стояли ті пухкенькі простягнуті рученята і ті наповнені слізьми очі відтінку мортон-блакиті. Їй був лише один рік, та вона хотіла, щоб я лишився надовше. Думаю, саме так ти й розумієш, що ти вдома, і не має значення, як далеко ти від нього чи як довго пробув у якомусь іншому місці.
Дім — це там, де хочуть, щоб ти лишився надовше.
* * * * *
Протягом березня 2014-го, після того як більшість лялечок, що приїжджали знайомитися з лижниками, покинули Вейл, Аспен, Стімбот-Спрінгс і нашу гору Елдора, надійшла новина про те, що насувається потужна хуртовина. Наш побратим відомого Полярного вихору вже насипав на Ґрілі[145] чотири фути.
Більшу частину того дня я простирчав у «Вовчій пащі», допомагаючи Г’ю та Мукі убезпечити студії та великий будинок від завірюхи. Залишався, поки не почав зриватися вітер і зі свинцевого неба посипали перші сніжинки. Потім надвір вийшла Джорджія: у дублянці, пухнастих навушниках і бейсболці «Вовча паща». Вона була в настрої виписати всім чортів.
— Відправ цих хлопців додому, — сказала вона Г’ю. — Якщо, звісно, не хочеш, щоб вони застрягли десь на узбіччі й сиділи там до червня.
— Як загін Доннера[146], — прокоментував я. — Але я нізащо не з’їм Мукі. Він занадто кістлявий.
— Ну все, тікайте звідси, — махнув рукою Г’ю. — Тільки перевірте двері студій перед тим, як поїдете.
Ми послухались і про всяк випадок перевірили ще й стайню. Я навіть знайшов час роздати кавалки яблук, хоча Бартлбі, мій улюбленець, помер ще три роки тому. На той час, коли я висадив Мукі біля його мебльованих кімнат, сніг уже сипав сильний, а швидкість вітру сягала тридцяти миль чи навіть більше. У центрі Недерленда не було ні душі, тільки хиталися світлофори й біля дверей завчасно зачинених крамниць уже намітало кучугури.
— Швидко їдь додому! — перекрикуючи вітер, заволав до мене Мукі. Він пов’язав бандану так, щоб прикрити ніс та рот, і це робило його схожим на пристаркуватого розбійника.
Я так і зробив. Усю дорогу на мою машину, мов розлючений хуліганисько, кидався вітер. Ще сильніше він торсав мене, коли я прокладав собі шлях по доріжці, піднявши комір до обличчя, чисто виголеного й цілковито не підготовленого до зими, якою вона стає в Колорадо, коли вирішує посерйознішати. Уже всередині будинку довелося обома руками тягнути на себе вхідні двері у вестибюль.
Я перевірив поштову скриньку й побачив один-єдиний лист. Витяг його, і одного погляду вистачило, щоб зрозуміти, від кого він. Почерк Джейкобза став нетвердим і павутиноподібним, але його ще можна було впізнати. Єдиною несподіванкою стала зворотна адреса: «До запитання, м. Моттон, штат Мен». Не зовсім моє рідне містечко, але поряд. Занадто близько, щоб можна було не хвилюватися, на мою думку.
Я постукав конвертом по долоні й мало не піддався першому імпульсу — подерти його на клапті, відчинити двері й викинути надвір, щоб летіли, підхоплені вітром. Я досі уявляю собі, як я це роблю (щодня, а іноді й щогодини), й думаю, що змінилося б, якби я так і вчинив. Та натомість я його перевернув. Зі зворотного боку тією самою непевною рукою було виведено: «Раджу тобі це прочитати».
Особливого бажання я не відчував, та все одно розірвав конверт. І витяг єдиний аркуш паперу, в який був загорнутий менший конверт. На передньому боці цього меншого конверта був напис: «Прочитай мого листа, перш ніж розпечатувати цей». Тож я прочитав.
Прочитав, Господи, помилуй.
4 березня 2014 р.
Дорогий Джеймі,
Я роздобув обидві твої електронні адреси, ділову й особисту (ти ж знаєш, у мене свої
