Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко
Як виявилося, Сандра мало що могла розповісти про свого старшого колеґу. Віштванатана Сідха було переведено на Лемос лише два місяці тому, а доти він сім років прослужив на Основі, де й одержав звання лейтенанта-командора. Ходили чутки, що невдовзі його мали призначити новим прецептором Лемоського командорства, а на Сандриного батька чекало підвищення до командора-маґістра і місце у Вищій Раді ордену. Сама дівчина не знала напевно, правда це чи ні. Її батько нічого не підтверджував, але й не спростовував, із чого Сандра зробила висновок, що питання про його нове призначення таки розглядається. А той факт, що він не заперечував проти доччиної подорожі, цілком міг свідчити про те, що незабаром уся родина Торічеллі мала переїхати до Імперії.
„Якщо це справді так,“ — подумки звернулась до мене Інна, — „то Сідх надійна людина. Не думаю, що в Інквізиції призначають на такі відповідальні посади аби-кого.“
„А з іншого боку,“ — зауважив я, — „видається дивним, що Сідх зголосився супроводжувати нас до Вічного Міста, замість знайомитися з поточними справами командорства, яке він мав очолити.“
„Хіба він сам зголосився? Як я розумію, це доручення дав йому сам реґент.“
Ми запитали Сандру, і вона підтвердила:
— Так усе й було. Головний наказав негайно доправити вас до прецепторії й передати в розпорядження пана Сідха. А оскільки, він якраз перебував на Аґрісі, то завертати на Лемос не було потреби. Щоправда, батько пропонував надіслати нам навздогін супровід, але пан Сідх запевнив, що не потребує допомоги.
„А тепер він зник,“ — похмуро прокоментувала Інна, — „і через його самовпевненість ми тут застрягли.“
Я не міг не погодитися з нею. Без Сідха ми ніяк не могли продовжити свою подорож, бо Сандра ще кепсько орієнтувалася на Трактовій Рівнині. Далеко поза межами знайомого їй Лемоського архіпелаґу ми могли роками блукати цією безлюдною пустелею, як народ Ізраїлю під проводом Мойсея…
— Ну що ж, — промовила Інна вголос. — Гадаю, Сандро, тобі слід повідомити про все свого батька. Не бачу сенсу чекати далі.
Дівчина зітхнула:
— Мабуть, твоя правда…
— І краще скористайся візуальним зв’язком, — додав я. — Ми також хочемо поговорити з командором.
Сандра сходила до фургону і принесла свою скриньку з маґічним причандаллям. Присівши на траву між мною та Інною, вона поставила скриньку перед собою і підняла кришку, з внутрішнього боку якої було вставлено прямокутне дзеркало дюймів дев’яти по діагоналі. Зафіксувавши кришку в такому положенні, щоб бачити в дзеркалі своє відображення, Сандра доторкнулась до його кутів великими і вказівними пальцями обох рук і, заплющивши очі, зосередилася.
Так минуло хвилини зо дві. Інна уважно стежила за всіма маніпуляціями дівчини, а я просто чекав на результат. За минулі два тижні Сандра тричі встановлювала візуальний зв’язок з батьком, усі три рази я був присутній при цьому і вже встиг переконатися, що найближчим часом нам обом годі й сподіватись опанувати цю техніку. Ми ще так мало знали, а ще менше вміли…
Коли Сандра прибрала руки від дзеркала, воно вже нічого не відображало. Раніше срібляста поверхня під шаром скла тепер стала сірою, як екран телевізійного кінескопа в режимі очікування.
— Зараз батько підійде, — сказала Сандра. — Я вже попередила його, що виникли проблеми.
Ми з Інною присунулися до неї ближче, щоб потрапити в поле зору маґічного передавача і запросили приєднатися до нас Штепана, вирішивши, що його участь у розмові буде не зайвою. А Леопольд, що не потребував ніякого запрошення, вмостився на колінах у Інни.
Врешті на „екрані“ з’явилося чорно-біле зображення чоловіка з густим темним волоссям і трохи видовженим безвусим і безбородим обличчям. Як і в попередні рази якість картинки була невисокою, десь на рівні старовинного CGA-монітора, тому судити про вік співрозмовника було важко. Проте від Сандри я знав, що позаминулого року її батькові виповнилося п’ятдесят років.
Віченцо Торічеллі привітався з нами, потім Сандра представила йому Штепана, якого він бачив уперше. Відтак командор зміряв усіх нас пильним поглядом і запитав:
— То що сталося, доню? Чому з вами нема Сідха?
— Бо його взагалі немає, — відповіла Сандра і розповіла про наше прикре ранкове відкриття та про марні пошуки інквізитора.
Командор слухав дочку мовчки, не уриваючи. Під час попередніх сеансів зв’язку я не помічав за ним такої стриманості, він явно не належав до того рідкісного типу людей, що вміли терпляче вислуховувати своїх співрозмовників. І те, що зараз він не квапив Сандру, не заважав її виговоритися, могло свідчити лише про одне — він був украй шокований Сідховим зникненням. Однак його обличчя залишалося незворушним — чи, принаймні, не так відверто виказувало емоції, щоб ми могли помітити їх на нашій нечіткій чорно-білій картинці.
Лише коли Сандра закінчила, батько став розпитувати її, прояснюючи моменти, які вона пропустила або не досить чітко змалювала. Потім він узявся за нас з Інною, Штепана та Леопольда, а згодом наказав доньці покликати Младка й Мілоша — останніх людей, що бачили Сідха в таборі. У командора Торічеллі виявилася залізна хватка, він поводився як справжнісінький слідчий на допиті, і я не міг позбутися враження, що виступаю в ролі підозрюваного. Так само почувалися й інші — а особливо дісталося Младкові, Мілошу й Леопольдові. Чи не вперше на нашій пам’яті кіт мріяв чимшвидше припинити розмову, і щойно Сандрин батько відпустив його, він негайно втік аж у протилежний кінець галявини і сховався в густій траві.
Вичавивши з нас усі соки і переконавшись, що більше нічого корисного ми повідомити не можемо, командор Торічеллі замовк і на кілька хвилин задумався. Після чого сказав:
— А тепер я хотів би поговорити з одним Владиславом. Віч-на-віч.
Сандра тут-таки встала і пішла до фургону. Штепан зі своїми людьми подався слідом за нею, але спершу дочекався від мене ствердного кивка — він не втрачав жодної нагоди підкреслити, що лише за мною і за моєю дружиною визнає право віддавати
