Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко

— Атож. Мені відомо чимало випадків, коли люди приховували життєво важливу інформацію зі страху, що разом з нею набудуть розголосу і деякі їхні дрібні грішки. Ви, часом, нічого такого не помічали? Вам не впадало в очі щось особливе в стосунках між Сідхом і одним з ваших людей?

Я відразу хотів сказати „ні“, проте Інна стримала мене:

„Не квапся, Владе, це ж серйозна справа. Розумію, що ти не хочеш думати про таку можливість — але мусиш. Після Сідхового зникнення ти став на чолі загону не лише формально, а й фактично. Тож не ухиляйся від своїх обов’язків керівника.“

„Тобі легко говорити ‘не ухиляйся’. Якщо один з таких обов’язків полягає в тому, щоб постійно підозрювати своїх підлеглих… Ну, гаразд. Як на те пішло, то мені здається, що Сідх особливо відзначав серед загорян Младка.“

„І все? Більше нікого?“

„Ну… Ще, мабуть, Йожефа.“

„Це вже інша річ. Не можна знімати будь з кого підозри лише на тій підставі, що він тобі симпатичний.“

З важким серцем я назвав Сандриному батькові імена обох юнаків (їм було по вісімнадцять років), проте висловив своє переконання, що знаки уваги, які виказував їм Сідх були цілком невинними і особисто в мене не викликали жодних підозр. На це командор відповів:

— Я не маю наміру схиляти вас до тих або інших висновків, Владиславе. Ви ближче до подій, вам видніше, у вас своя голова на плечах. Я лише висловив свої міркування, а далі ви вже самі розбирайтеся, що до чого.

Потім він попросив знову покликати Сандру, Інну та Штепана і вже в їхній присутності продовжив:

— Негайно після нашої розмови я відряджу до вас загін з найнадійніших людей. Тоді зв’яжуся з Центральною Канцелярією і доповім Головному про останні події. Хоча не думаю, що в цій ситуації він зможе чимось зарадити. Найближчим до вас командорством Інквізиції досі залишається Лемос, тож найшвидше до вас добереться допомога звідси. А ви залишайтеся на місці й чекайте. Зміцніть табір, встановіть додатковий захист, спорудіть над основним ще один силовий купол — а краще два куполи. До речі, як у вас з харчами?

— Нормально, — відповіла Сандра. — Позавчора ми поповнили запаси м’яса, фруктів та овочів, і пан Сідх наклав на них чари. А круп, солі, масла, олії та спецій ми взяли з собою вдосталь.

— На тиждень вистачить?

— Має вистачити.

— А що з водою?

— Неподалік є джерело.

— Це добре. Зробіть останній купол водопроникним і встановіть його так, щоб він охоплював і джерело.

— Добре, тату. Хоча… — Сандра на мить зам’ялася. — Думаю, нам варто перебратися на іншу Грань.

— Навіщо? — запитав командор Торічеллі. — Якщо за вами стежать, то це не допоможе. Те ще не досить вправно орієнтуєшся на Рівнині, щоб заплутати сліди.

— Я розумію, але… — Вона помовчала в нерішучості, та врешті наважилася. — А що, як пан Сідх зрадник? Тоді нам краще не залишатися на тому місці, яке обрав він. Ми ж не знаємо, що це за Грань. Можливо, вона вразлива.

Сандрин батько задумався.

— Твоя правда, доню, — сказав він. — Цього я не врахував. Підшукайте для табору іншу Грань, але будьте пильні, не розділяйтеся. Не залишайте поодинці межі зовнішнього купола — а краще взагалі не виходьте назовні. Коли встановите табір на новому місці, знову зв’яжіться зі мною — аби я знав, що з вами все гаразд. Усе зрозуміло?

— Так, — хором відповіли я, Інна та Сандра. Штепан промовчав.

— Я покладаюсь на вашу розважливість, — додав наостанок командор. — І не надумайте продовжувати пошуки Сідха. Якщо він живий, то сам виплутається, а якщо мертвий, ви вже йому не допоможете. Не треба ніякого геройства, від вас вимагається одне: протриматися тиждень, поки прибуде допомога.

Коли Віченцо Торічеллі попрощався і перервав зв’язок, я звернувся до своїх супутників:

— Отже, найближчий тиждень ми проведемо в облозі. Не дуже приємна перспектива.

— Це ще не найгірше, — похмуро озвався Штепан. — Дай Боже, щоб облога не закінчилася штурмом.

Великий диск червоного сонця цілком сховався за кронами папоротневих дерев, і по землі простяглися довгі тіні. Ліс повнився різноголоссям птахів, які проводжали вмирущий день. Серед цього безладного хору особливо вирізнявся заливистий спів великого пернатого, що мав голос солов’я, а на вигляд нагадував летючу курку.

Штепан доторкнувся до мого плеча і вказав пальцем на дерево, кроків за десять — п’ятнадцять від нас.

— Он там, бачите? — пошепки мовив він.

Я ствердно кивнув. Серед клиновидного листя темно-зеленого кольору було видно біле з рудими плямами пір’я нашої співочої пташки. Судячи з того, як прогиналася під нею гілка, це був найбільший екземпляр з усіх, що нам досі зустрічалися.

— Мабуть, самець, — припустив Желю, що йшов трохи позаду нас. — А шкода. У самиць м’ясо ніжніше.

Штепан цитькнув на нього, закликаючи до мовчання.

М’яко відсторонивши мене та Інну, Сандра підійшла впритул до границі купола і, зосередившись, надіслала в напрямку жертви паралізувальний імпульс. Знерухомлена „курка“ впала в густу траву під деревом, а позбавлена її тягаря гілка рвучко розпрямилася, сполохавши інших пташок, здебільшого дрібних та несмачних, які з переляканими криками злетіли у вечірнє небо.

Глибоко вдихнувши, ніби перед стрибком у воду, Штепан перетнув межу зовнішнього захисного купола, прожогом підбіг до дерева, підхопив з трави здобич і, не гаючи жодної секунди, повернувся назад. Я прикривав його на випадок раптового нападу, а Інна з Сандрою пильно стежили за околицями. Але поки що все було спокійно.

Опинившись під захистом купола, Штепан віддав „курку“