Необхідні речі - Стівен Кінг

– Ви в це дійсно вірите? – запитала Поллі.

– Так. Я бачив за своє життя такі речі, що лікувальний медальйон порівняно з ними – цілком звична річ. – На коротку мить у ясно-карих очах промайнув невловимий блиск. – Багато таких речей я бачив. Химерні закутки світу наповнені різним казковим сміттям, Поллі. Але не про те мова. Проблема тут у вас. Нещодавно, коли, мабуть, біль був і близько не такий сильний, як зараз, я подумав, наскільки неприємна ваша ситуація. І припустив, що ця маленька… річ… може бути помічною. Врешті-решт, що вам втрачати? Ви ж усе вже пробували, і ніщо не спрацювало, так?

– Містере Ґонт, я…

– Ліленд, будь ласка.

– Так, гаразд. Ліленде, я ціную вашу турботу, але боюся, що не настільки забобонна.

Поллі підвела голову й побачила, що ясні карі очі уважно дивляться на неї.

– Поллі, питання не в тому, чи забобонні ви… Оця річ забобонна.

Він перебрав пальцями. Азка м’яко застрибала на ланцюжку.

Поллі знову відкрила була рота, але цього разу не сказала нічого. Вона раптом згадала один день минулої весни. Нетті забула випуск «Видющого ока»[81], коли пішла додому. Ліниво гортаючи журнал, проглядаючи історії про дітей- вовкулак у Клівленді й геологічні формації на Місяці, схожі на обличчя Кеннеді, Поллі натрапила на рекламу якогось Молитовного Диска Древніх. Він мав би лікувати головні болі, болі в шлунку й артрит також.

Більшу частину оголошення займав чорно-білий малюнок. На ньому мужик із довгою бородою та чаклунським ковпаком (чи то Нострадамус, чи то Ґендальф, подумала Поллі) тримав у руці над тілом чоловіка в інвалідній колясці щось схоже на дитячу вертушку на паличці. З вертушки на інваліда лився конус світла, і хоча реклама не говорила цього прямо, малося на увазі, що той чоловік за день-два вже витанцьовуватиме до впаду в «Копакабані»[82]. Дурниця, звісно, забобонна цяцька для людей, розум у яких на межі або вже зовсім зламаний від постійного тиску болю й інвалідності, але все одно…

Вона довго дивилася на те оголошення і, хоч яким сміховинним воно було, ледь не набрала номер на 800, вказаний для замовлень телефоном. Бо рано чи пізно…

– Рано чи пізно людині, що страждає від болю, доводиться вивчати навіть найсумнівніші способи, якщо є ймовірність, що ці способи можуть привести до полегшення, – промовив містер Ґонт. – Хіба ні?

– Я… я не…

– Терапія холодом… терморукавиці… навіть лікування радіацією… для вас усе це не спрацювало, правда?

– Звідки ви про все це знаєте?

– Гарний торговець вважає обов’язком дізнатися про всі потреби своїх клієнтів, – сказав Ґонт м’яким, гіпнотичним голосом. Він рушив до неї, простягаючи обома руками срібний ланцюжок, на якому висіла азка. Поллі зіщулилася від тих довгих долонь зі шкірястими нігтями.

– Не бійтеся, дорога моя. Я й волосся вашого не торкнуся. Якщо будете спокійні… і не рухатиметеся…

І Поллі заспокоїлася. Вона не рухалася. Стояла, скромно схрестивши перед собою руки (досі сховані у вовняні рукавиці), і дозволила містерові Ґонту опустити срібний ланцюжок їй над головою. Він зробив це з ніжністю батька, що опускає вуаль нареченої своїй доньці. Поллі відчула себе десь далеко від містера Ґонта, від «Необхідних речей», від Касл-Рока, навіть від себе самої. Почувалася, ніби височіє на якійсь курній рівнині під нескінченним небом, за сотні миль від усіх людей.

Азка вдарилася об блискавку шкіряного водійського пальта, тихо дзенькнувши.

– Запхайте собі за пазуху піджака. А коли прийдете додому – за пазуху блузки. Його потрібно носити якомога ближче до шкіри, щоб досягти максимального ефекту.

– Я не запхаю його за пазуху піджака, – промовила Поллі повільним замріяним тоном. – Блискавка… не можу опустити її.

– Ні? Спробуйте.

Тож Поллі скинула рукавицю й спробувала. На превелике здивування, вона зрозуміла, що здатна зігнути великий і вказівний пальці правої руки саме настільки, щоб узятися за язичок блискавки й потягнути вниз.

– Отак, бачите?

Маленька срібна кулька впала на блузку. Поллі вона здавалася дуже важкою, і це відчуття було не зовсім приємне. Поллі невиразно замислилася, що всередині дає такий порохнявий і слизький звук. Він сказав, що там якесь зілля, але для Поллі воно не звучало ні як листя, ні як порох. Здавалося, всередині щось рухається самотужки.

Містер Ґонт ніби розумів, що їй неприємно.

– Ви звикнете до цього набагато швидше, ніж думаєте. Повірте мені, звикнете.

Десь ізнадвору, за тисячі миль звідси, вона знову почула сирени. Вони звучали ніби стривожені духи.

Містер Ґонт повернувся й відірвав очі від її обличчя, а Поллі одразу відчула, що до неї повертається зосередження. Вона відчула себе дещо спантеличено, але також і приємно. Наче коротко, але гарно подрімала. Відчуття суміші дискомфорту й занепокоєння зникло.

– Руки все одно болять, – зауважила вона.

І це була правда… та хіба болять настільки ж сильно? Їй здавалося, що стало трохи легше, але це може бути лише навіювання – наче Ґонт влаштував їй якийсь гіпноз, змушуючи прийняти азку. Або це лише тепло крамниці після холоду на вулиці.

– Я вельми сумніваюся, що обіцяний ефект почне діяти одразу, – сухо проронив містер Ґонт. – Але ви спробуйте. Гаразд, Поллі?

Вона стенула плечима.

– Добре.

Урешті-решт, що вона втрачає? Кулька настільки мала, що навіть не випинатиметься з-під блузки й светра. Їй не доведеться відповідати на запитання про це, якщо ніхто не знатиме, що там, і це їй цілком підходить – Розалі Дрейк буде цікаво, а Алан, забобонний десь як пеньок від дерева, мабуть, повважає це смішним. А Нетті… ну, Нетті, певно, побожно мовчатиме, якщо дізнається, що Поллі носить чесно-пречесно магічний амулет, точнісінько як ті, що продаються в її улюбленому «Видющому оці».

– І не можна це знімати, навіть у дýші, – проінструктував містер Ґонт. – Нема потреби. Кулька з чистого срібла, вона не поіржавіє.

– А якщо зніму?

Він м’яко кашлянув у долоню, ніби засоромившись.

– Ну, цілющий ефект азки накопичується. Людині, що її носить, стає трохи краще сьогодні, ще краще завтра, і так далі. Принаймні так мені сказали.

«Хто сказав?» – замислилася вона.

– Але якщо азку зняти, людина повертається до попереднього болісного стану не повільно, а одразу, а тоді має чекати дні чи навіть тижні, щоб повернути втрачений ефект, коли вдягає азку знову.

Поллі трошки засміялася. Не змогла стриматись і відчула полегшення, коли Ліленд Ґонт приєднався до неї.

– Знаю, як це звучить, – промовив він, – але я просто хочу допомогти чим можу. Вірите?

– Вірю, – сказала вона, – і дякую вам.

Але коли Поллі дозволила йому провести її з крамниці, то почала замислюватися й про інші речі. Наприклад, був отой стан, близький до трансу, коли він опустив ланцюжок їй над головою. Також була сильна відраза до його доторків.