Необхідні речі - Стівен Кінг

Врешті-решт хтось потелефонував у шерифську управу.

18

Поллі Чалмерз повільно йшла по Мейн-стріт у бік «Необхідних речей», ховаючи болючі долоні в найтепліші рукавиці, коли почула першу поліцейську сирену. Вона спинилася й побачила, як один із трьох коричневих «плімутів» поліції проїхав через перехрестя Мейн і Лорел, блимаючи й крутячи сиренами. Авто їхало на швидкості п’ятдесят і далі прискорювалося. Одразу за першою машиною помчала друга.

Поллі провела їх поглядом, спохмурнівши. Сирени й швидкі поліцейські автомобілі в Року – рідкість. Цікаво, що трапилося. Щось серйозніше, ніж кіт на дереві, припускала вона. Алан розповість, коли подзвонить увечері.

Поллі знову глянула на вулицю й побачила, що біля входу до своєї крамниці стоїть Ліленд Ґонт і також спостерігає за автомобілями з виразом легкого зацікавлення. Що ж, так вона отримала відповідь принаймні на одне запитання: він таки на місці. Нетті так і не подзвонила їй і не повідомила про це. Це не особливо здивувало Поллі – поверхня розуму в Нетті слизька і думки часто-густо з’їжджають із неї.

Вона рушила далі вулицею. Містер Ґонт роззирнувся й побачив її. Обличчя розпливлося в усмішці.

– Міс Чалмерз! Як приємно, що ви зазирнули!

Поллі кволо всміхнулася. Біль, що на якийсь час утихомирився, повертався, простромлюючи плоть її долонь мережею тонких жорстоких дротів.

– Здається, ми зійшлися на «Поллі».

– Поллі, звісно. Заходьте, страшенно радий вас бачити. А що це за дійство там?

– Без поняття, – призналася вона. Ґонт притримав для неї двері, й Поллі зайшла повз нього в крамницю. – Мабуть, у когось щось трапилось і потрібно когось везти в лікарню. Медична допомога в Норвеї страшенно повільна на вихідних. Хоча навіщо тоді диспетчерці відправляти дві машини?..

Ґонт зачинив за ними двері. Теленькнув дзвіночок. Жалюзі на дверях було опущено, і тепер, коли сонце з іншого боку, інтер’єр «Необхідних речей» здавався похмурим… «Але, – подумала Поллі, – якщо хоч якийсь морок і може бути приємним, то саме такий». Невелика лампа для читання кидала золотаве коло на стійці біля старого касового апарата містера Ґонта. Поруч лежала розгорнута книжка. «Острів скарбів» Роберта Льюїса Стівенсона.

Містер Ґонт пильно дивився на неї, тож Поллі довелося усміхнутись у відповідь на тривогу в його очах.

– Та руки мої мені останні кілька днів добряче чортів здіймають, – сказала вона. – Мабуть, я зараз не дуже схожа на Демі Мур.

– Ви схожа на жінку, яка вельми втомлена і не надто добре почувається, – сказав він.

Усмішка в Поллі на обличчі здригнулася. У його голосі вчувалося розуміння й глибоке співчуття, і на мить Поллі побоялася, що розплачеться. Думка, яка стримала сльози, була дивною: «Його руки. Якщо я заплачу, він спробує мене заспокоїти. Він мене торкнеться».

Поллі підперла посмішку, що вже в’янула.

– Переживу. Завжди ж якось переживала. Скажіть, а Нетті Кобб до вас не заходила?

– Сьогодні? – нахмурився він. – Ні, сьогодні ні. Якби зайшла, я б показав їй новий виріб з карнавального скла, що прийшов учора. Не такий гарний, як той, що я продав їй минулого тижня, але, думаю, їй би було цікаво. А що?

– А… та нічого, – відповіла Поллі. – Вона казала, може, зайде, але Нетті… Нетті часто забуває.

– Вона мені здається жінкою, в якої було важке життя, – похмуро поділився містер Ґонт.

– Так. Було важке.

Поллі промовила ці слова повільно й на автоматі. Вона не могла відвести від нього очей. А тоді долоня тернулася об край скляної шафки, і це змусило її розірвати зоровий контакт. Вона не стрималася й коротко простогнала від болю.

– Усе гаразд?

– Так, усе добре, – відказала Поллі, але це була брехня. Їй і близько не було добре.

Містер Ґонт це чітко зрозумів.

– Ви зле почуваєтеся, – рішуче сказав він. – Тому не морочитиму вас балаканиною. Річ, про яку я вам писав, нарешті прибула. Я вам просто дам її й відправлю додому.

– Дасте?

– Ой, та ні, я вам не подарунок вручаю, – сказав він, переходячи за касову стійку. – Ми одне одного заледве знаємо для такого, чи не так?

Поллі всміхнулася. Видно, що він добрий чоловік, який, природно, хоче зробити приємно першій людині в Касл-Року, яка зробила щось приємне йому. Але їй було складно реагувати, ба більше, було важко навіть встигати за розмовою. Біль у руках був просто монструозний. Тепер вона воліла б не приходити, і, ввічливо це чи ні, тепер їй хотілося чимшвидше вийти, піти додому й ковтнути ще таблетку.

– Це така річ, яку продавець мусить запропонувати на пробу, якщо він людина доброчесна, звісно. – Ґонт дістав кільце з ключами, вибрав потрібний і відімкнув шухлядку під касою. – Якщо покористуєтеся кілька днів, а воно виявиться зовсім непомічним – а я думаю, саме так і буде, – повернете мені. З іншого боку, якщо воно хоч трохи полегшить вашу ситуацію, зможемо обговорити ціну. – Він усміхнувся їй. – І для вас ціна буде просто сміховинною, запевняю.

Поллі збентежено дивилася на нього. Полегшить? Про що він узагалі?

Ґонт дістав маленьку білу коробку й поставив її на стійку. Чудернацькими довгими пальцями зняв кришку й витягнув з бавовняної устілки маленький срібний об’єкт на тонкому ланцюжку. Здавалося, то якесь намисто, але річ, яка звисала, коли містер Ґонт склав пальці над ланцюжком, була схожа на кульку для заварювання чаю або великий наперсток.

– Це єгипетська річ, Поллі. Дуже давня. Не така давня, як піраміди – боже збав! – але все одно дуже старовинна. У ній є щось усередині. Думаю, якесь зілля, хоча напевне не знаю.

Він помахав пальцями. Срібна кулька для заварювання (якщо це вона) застрибала внизу ланцюжка. Усередині щось затрусилося, видаючи слизький пилуватий звук. Поллі він здався дуже неприємним.

– Це називається азка або, здається, ажка, – пояснив містер Ґонт. – У будь-якому разі, це амулет, який начебто відганяє біль.

Поллі спробувала всміхнутися. Вона хотіла бути ввічливою, але серйозно… вона прийшла аж сюди заради цього? Та річ не має навіть естетичної цінності. Вона гидка, сказати відверто.

– Я не думаю, що…

– Я також, – перебив він, – але в безнадійних ситуаціях часто звертаєшся до безнадійних методів. Запевняю вас, це не підробка… ну, тобто, її не виготовлено в Тайвані. Це автентичний єгипетський артефакт – не зовсім реліквія, але точно артефакт з періоду Пізнього занепаду. До неї йде сертифікат походження, де вказано, що це інструмент бенка-літіс, або білої магії. Я хочу, щоб ви прийняли цей предмет і носили. Звучить дурнувато. Мабуть, так і є. Але на землі й на небі трапляються дивні дива, про які ми подекуди мріємо, навіть