Необхідні речі - Стівен Кінг
Не женіть жваво!
Місцевий департамент поліції висловлює вам подяку!
Під такою проповіддю йшов список полів: «КУЗОВ», «МОДЕЛЬ», «НОМЕР». У перших двох полях на листку було надруковано слова «Кадиллак» і «Севіль». У полі «НОМЕР» гарними буквами було: БАСТЕР 1.
Більшу частину листка займав контрольний список поширених порушень, як-от: водій не дав сигнал, не зупинився, припаркувався в незаконному місці. Біля жодного не стояв прапорець. Внизу були слова «ІНШІ ПОРУШЕННЯ», за якими ішли два пропуски. Біля «ІНШИХ ПОРУШЕНЬ» прапорець був. Повідомлення в рядках, які мали б описувати порушення, було також друкованими буквами. Там писалося:
ВОДІЙ – НАЙБІЛЬШИЙ ХУЄСОС У КАСЛ-РОКУ.
Унизу під цим написом було поле «ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ, ЩО ВИПИСАВ ПОВІДОМЛЕННЯ». Штамп із факсиміле говорив, що ім’я поліцейського – Норріс Ріджвік.
Повільно, дуже повільно Кітон стиснув рожевий аркушик у кулаку. Той зашелестів, зігнувся й зіжмакався. Зрештою щез між пальців. Денфорт стояв посеред кухні, роззираючись на всі інші рожеві аркуші. По центру лоба в такт пульсувала вена.
– Я його вб’ю, – прошепотів Кітон. – Богом клянуся і всіма святими, я вб’ю того малого дрищавого уйобка.
13
Коли Нетті підійшла до свого дому, було лише двадцять по першій, а почувалася вона так, ніби не було її тут місяці чи навіть роки. Поки вона крокувала цементною доріжкою до вхідних дверей, страхи зісковзували їй з плечей, ніби невидимі тягарі. Голова досі боліла від падіння, проте, як їй здавалося, головний біль – дуже незначна ціна, яку можна заплатити за те, щоб потрапити назад, у своїй маленький дім, безпечно й непомічено.
Вона мала при собі свій ключ, він лежав у кишені сукні. Нетті дістала його й засунула в замок.
– Рейдере? – гукнула вона й повернула ключ. – Рейдере, я вдома!
Нетті відчинила двері.
– Де мамин мавенький хвопчик, ммм? Де ж моя манюня? Де моя манюня собацюня?
У коридорі було темно, і спочатку вона не побачила маленький снопик на підлозі. Вона дістала ключ із замка й увійшла.
– Де мамин мавенький ствашно говодненький хвопчик? Моя собацюня, мабуть, такааа гово….
Ногою вона штовхнула щось одночасно тверде й податливе, і голос запнувся посеред дурнуватої усмішки. Нетті опустила очі й побачила Рейдера.
Спершу вона намагалася сказати собі, що бачить насправді не те, що їй показують очі. Ні, ні, ні. Це не Рейдер лежить на підлозі з чимсь у грудях – як це взагалі можливо?
Нетті зачинила двері й панічно почала лупити рукою по перемикачу на стіні. Нарешті в коридорі спалахнуло світло, і вона побачила. Рейдер лежав на підлозі. Лежав на спині так само, як тоді, коли хотів, щоб його почухали, і з нього стирчало щось червоне, щось схоже на… схоже на…
З Нетті вирвався високий плаксивий крик – настільки високий, що скидався на скигління якогось велетенського москіта, – і вона впала перед собакою на коліна.
– Рейдере! Ой Божа Дитинонько, ласкавий Ісусику! О Боже, Рейдере, ти ж не мертвий, правда? Ти ж не мертвий?
Її рука – холодна, холодна рука – зачепила червону штуку, що стирчала в Рейдера з грудей, так само як перед тим зачепила перемикач світла. Зрештою Нетті вхопилася за неї й видерла з плоті силою, яку вона дістала з найглибших прірв горя й жаху. Штопор вийшов із грубим розривним звуком, тягнучи за собою шматки м’яса, дрібні згустки крові й ковтуни волосся. Він залишив рвану темну діру завбільшки з кулю 410-го калібру. Нетті пискнула. Вона впустила скривавлений штопор і зібрала маленьке закоцюбле тільце в руки.
– Рейдере! – заридала вона. – Песику мій маленький! Ні! О, ні!
Нетті колисала його, притиснувши до грудей, намагаючись повернути до життя своїм теплом, але здавалося, вона не може його зігріти. Вона холодна. Холодна.
Через деякий час Нетті поклала тіло назад на підлогу коридору й понишпорила рукою, доки не знайшла швейцарський армійський ніж, з руків’я якого стирчав той убивчий штопор. Вона отупіло підняла знаряддя, але частина тієї отупілості покинула її, тільки-но Нетті побачила, що на зброю наколото якусь записку. Нетті здерла її заціпенілими пальцями й піднесла ближче. Папір зашкаруб від крові бідного собачати, але їй вдалося прочитати нашкрябані там слова:
Погляд розфокусованого горя й жаху повільно зник з очей Нетті. Його замінило страшне усвідомлення, що зблиснуло, ніби заплямоване срібло. Щоки, які спочатку поблідли, наче молоко, почали наповнюватися багряною барвою, коли вона зрештою усвідомила, що ж тут трапилося. Губи повільно відібгалися від зубів. Вона вищирилася на записку. Два різких слова зійшли з її язика, гарячі, хрипкі й надірвані:
– Ну… сука!
Вона зіжмакала аркуш у кулаку й шпурнула ним об стіну. Кулька відскочила й приземлилася на Рейдера. Нетті налетіла на неї, схопила й плюнула. Тоді знову швиргонула. Вона підвелася й повільно пішла на кухню, стискаючи кулаки та рвучко розтискаючи їх, щоб опісля ще раз стулити.
14
Вілма Джерзик завела маленький жовтий «юґо» на під’їзну доріжку свого будинку, вийшла й бадьоро рушила до входу, порпаючись у сумочці в пошуках ключа від дверей. Під ніс собі вона намугикувала «Любов крутить планетою». Вілма знайшла ключ, вставила його в замок… а тоді спинилася, бо краєм ока помітила якийсь випадковий рух. Вона повернулася праворуч й остовпіла від побаченого.
Штори вітальні лопотіли на жвавому денному вітрі. Лопотіли за межами будинку. А причиною тому, що вони лопотіли поза будинком, було те, що велике панорамне вікно, заміна якого коштувала сім’ї Клуні чотириста доларів, коли їхній малий ідіот розгатив його бейсбольним м’ячем три роки тому, було розбите. Довгі скалки скла стирчали з рами в бік діри по центру.
– Що за херня? – скрикнула Вілма й повернула ключ так різко, що ледь не зламала його.
Вона кинулася всередину, хапаючись за ручку дверей, щоб захряснути їх, і задерев’яніла на місці. Уперше за своє доросле життя Вілма Вадловскі-Джерзик була шокована до повної нерухомості.
Вітальня перетворилася на руйновисько. Телевізор – їхній прекрасний телевізор з великим екраном, за яким їм досі потрібно виплатити одинадцять платежів, – був розтрощений. Внутрішній механізм почорнів і димів. Кінескоп лежав на килимі тисячею дрібних осколків. У дальньому кінці кімнати в стіні була вибита величезна діра. Біля діри лежав здоровенний пакунок завбільшки з буханку хліба. Ще один лежав біля дверей кухні.
Вілма зачинила двері й підійшла до згортка. Одна не вельми зв’язна частина розуму веліла їй бути дуже обережною: це може бути бомба. Коли Вілма пройшла повз телевізор, то зачула гарячий неприємний запах – щось між згорілою ізоляцією й паленим беконом.
Вона присіла біля пакунка й побачила, що це зовсім не пакунок – принаймні
