Необхідні речі - Стівен Кінг
– Вони одна одній поперек горла стояли, – пробурмотів Норріс.
– Та не кажи.
– Чоловік відмовив Вілму йти туди, коли це їй уперше стрельнуло в голову?
– Він навіть не пробував, зате знав кращий спосіб. Піт розповів Клатові, що кинув їй до чаю дві пігулки ксанаксу, і це трохи охолодило їй голову. Узагалі, Джерзик каже, ніби думав, що тим скінчилося.
– Ти йому віриш, Алане?
– Так… наскільки можу вірити комусь, не бачачи цю людину на власні очі.
– А що то таке, що він кинув їй у чай? Наркота?
– Заспокійливе. Джерзик сказав операм, що вже кілька разів так робив, коли в неї дах їхав, і це непогано діяло. Думав, цього разу також подіє.
– Але не подіяло.
– Думаю, спочатку подіяло. Принаймні Вілма не одразу кинулася гризти Нетті за сраку. Але я майже впевнений, що вона продовжувала тероризувати Нетті. Така була схема, коли вони гиркалися через пса. Вілма дзвонила, їздила Нетті навколо будинку. Отаке всяке. У Нетті ж шкіра досить тонка. Такі речі її сильно зачіпали. Джон Лапойнт і група оперів, з якими я його відправив, пішли до Поллі близько сьомої. Поллі сказала, майже певна, що Нетті щось гризло. Сьогодні вранці вона заходила до Поллі й щось там проговорилася. Тоді Поллі цього не зрозуміла. – Алан зітхнув. – Думаю, тепер жалкує, що не слухала уважніше.
– І як Поллі це пережила, Алане?
– Та нормально наче.
Він говорив із нею двічі, одного разу з будинку біля місця злочину, а вдруге звідси, з «Кеннебек Веллі», одразу після того, як вони з Норрісом приїхали. В обох випадках її голос звучав спокійно й контрольовано, але Алан відчував сльози й збентеження під добре втриманою поверхнею. Він зовсім не здивувався під час першого дзвінка, що вона знає майже все: новини, особливо погані, обходять малі міста досить швидко.
– А що ж запустило той великий вибух?
Алан здивовано подивився на Норріса, а тоді згадав, що він ж іще не знає. Алан отримав більш-менш повний звіт від Джона Лапойнта між розтинами, поки Норріс був на іншому телефоні з Шилою Бріґгем і складав список скарг, що стосуються обох жінок.
– Якась із них вирішила загострити ситуацію, – пояснив він. – Думаю, Вілма, але деталі поки туманні. Виходить так, що зранку Вілма пішла до Нетті додому, поки та відвідувала Поллі. Нетті, мабуть, лишила двері незамкненими або навіть не прикрила нормально, і вітер їх відчинив – ну, знаєш, як сьогодні вітряно було.
– Ага.
– Тому, мабуть, усе почалося з типового об’їзду будинку Нетті, щоб та була в тонусі. Коли Вілма побачила, що двері відчинені, об’їзд переріс у дещо інше. Можливо, було не зовсім так, але мені здається, все сходиться.
Він ще не встиг договорити, як Алан усвідомив, що ці слова – брехня. Ніщо не сходиться, і в цьому проблема. Воно мало б сходитися, він хотів, щоб сходилося, але ні. Його доводило до сказу те, що не було жодних причин для такого відчуття неправильності, принаймні таких, які він міг би пояснити. Найближче, до чого йому вдалося дійти, – це замислитися, як Нетті могла бути такою легковажною, що не просто забула замкнути двері, а ще й неміцно їх зачинила, якщо вона мала таку параною через Вілму Джерзик… і цього недостатньо для підозр. Цього недостатньо, тому що не всі клямки в Нетті в голові міцно закріплені і неможливо робити якісь припущення про те, що така людина зробила чи не зробила б. І все одно…
– І що Вілма зробила? – запитав Норріс. – Поперекидала все у неї в домі?
– Убила песика Нетті.
– Що?
– Ти почув.
– Господи! Ну й сука!
– Ну так, але ж ми це й так знали, правда?
– Так, але все одно…
І от знову. Навіть Норріс Ріджвік, на якого можна розраховувати, навіть після стількох років, як він заповнює мінімум двадцять відсотків паперової роботи догори сракою: «Так, але все одно».
– Швейцарським армійським ножем. Штопором, якщо точніше, і приколола на нього записку, де сказано, що це відплата за простирадла. Тому Нетті пішла до Вілми і прихопила кілька каменюк. Вона самотужки пообгортала їх записками. У записках було сказано, що це останнє попередження для Вілми. Камінням вона закидала всі вікна першого поверху Джерзиків.
– Матір Божа, – промовив Норріс не без частки захоплення.
– О десятій тридцять Джерзики вирушили на одинадцятигодинну месу. Після меси у них був ланч у Пуласкі. Піт Джерзик залишився, щоб подивитися гру «Петріотс» із Джейком Пуласкі, тож не мав шансів навіть спробувати втихомирити Вілму.
– Вони на тому розі випадково зустрілися? – запитав Норріс.
– Сумніваюся. Думаю, Вілма пішла додому, побачила збитки і забила Нетті «стрілку».
– Тобто як на дуель викликала?
– Саме так.
Норріс свиснув, тоді якийсь час постояв мовчки, склавши руки за спиною, вдивляючись у темряву.
– Алане, а нащо нам узагалі ходити на ті довбані розтини? – нарешті запитав він.
– Протокол, напевно, – відповів Алан, але не тільки… принаймні для нього. Якщо тебе турбує те, як виглядає якась справа або як вона відчувається (як-от його турбувало, як виглядає і відчувається ця справа), на розтині можна побачити щось, що перемкне мізки з нейтральної передачі на якусь наступну. Можна побачити гачок, за який зачепитися.
– Ну що ж, тоді настав час округу найняти протокольного поліцейського, – буркнув Норріс, а Алан засміявся.
Усередині, проте, він не сміявся, і не лише тому, що це завдасть Поллі сильного удару на наступні кілька днів. Щось у цій справі не так. Усе наче на поверхні, але в глибині, де живуть (і іноді ховаються) інстинкти, марсіянські військові все одно здаються логічнішим поясненням. Принаймні для Алана.
«Та ну! Хіба ти щойно не розклав Норрісові все по поличках від А до Я за час, поки викуриш цигарку?»
Так, розклав. У цьому й полягає частина проблеми. Хіба можуть
