Сяйво - Стівен Кінг

Слідом за цією думкою прийшла інша, від якої зробилося незатишно, навіть страшно: чи ж не хочеться їй думати, начебто Джек винен? Може, вона так сильно ревнує? Так могла б думати її мати, і це було справді жахливо. Вона пам’ятала, як в одну з неділь батько повів її в парк, а вона впала на дитячому майданчику з другого кільця й обдерла обидва коліна. Батько привів її додому, і тут мати заверещала на нього: «А ти що робив? Чому ти не дивився за нею? Що ти за батько?»

(Вона загнала його в могилу; на той час, як вони розлучилися, було занадто пізно.)

Венді не виправдала Джека навіть за браком доказів. Ні на мить не засумнівалася. Вона почувала, як горить обличчя, але з якоюсь безпомічною приреченістю розуміла: якби довелося програти все це ще раз, вона б думала й чинила точнісінько так само. Добре це чи погано, але вона завжди несла в собі частку матері.

— Джеку... — почала вона, не впевнена, чого хоче — вибачитися чи виправдатися. І одне й інше, знала Венді, даремне.

— Не зараз.

Щоб випити половину вмісту великої чашки, Денні знадобилося п’ятнадцять хвилин, і за цей час він помітно заспокоївся. Тремтіння майже пройшло.

Джек поклав синові руки на плечі.

— Денні, як ти гадаєш, чи ти вже можеш точно розповісти нам, що з тобою сталося? Це дуже важливо.

Денні перевів погляд із Джека на Венді й назад. Ця безмовна пауза прояснила й ситуацію, і їхнє становище в ній: зовні, наносячи з північного заходу новий сніг, вив вітер; старий готель, потрапляючи в черговий бурхливий порив, потріскував і стогнав. Венді зненацька чітко усвідомила їхню роз’єднаність, немов її вдарили під ложечку, — таке з нею бувало й раніше.

х — Я хочу... все вам розповісти, — мовив Денні. — Шкода, раніше не можна було. — Він тримався за чашку, начебто заспокоюючись її теплом.

— А чому, синку? — Джек обережно відкинув із чола Денні пітне, злипле волосся.

— Тому що цю роботу тобі знайшов дядько Ел. А я не міг зрозуміти, як це тобі тут одразу і добре, і погано. Цю... — Хлопчик глянув на них, просячи допомоги. Він не знаходив потрібного слова.

— Дилему? — обережно запитала Венді. — Коли будь-який вибір поганий?

— Так, її. — Він з полегшенням кивнув.

Венді сказала:

— У той день, коли ти підстригав кущі, ми з Денні по дорозі в місто поговорили. У той день, коли вперше випав справжній сніг. Пам’ятаєш?

Джек кивнув. День, коли він підстригав живопліт, він пам’ятав дуже чітко.

Венді зітхнула.

— По-моєму, ми не договорили, га, доко?

Денні — втілене горе — потряс головою.

— А про що ви, властиво, говорили? — запитав Джек. — Не впевнений, що до душі мені, коли мої дружина й син...

— Обговорюють, як люблять тебе?

— Яка різниця, однаково нічого не зрозуміло. Я себе почуваю так, начебто прийшов у кіно на середину фільму.

— Ми говорили про тебе, — спокійно сказала Венді. — І може, не все говорилося словами, але ми обоє розуміли. Я — тому, що я твоя дружина, а Денні — тому, що він... просто багато чого розуміє.

Джек мовчав.

— Денні висловився дуже точно: здавалося, цей переїзд тобі на користь. У Стовінґтоні залишилося все, що тиснуло на тебе, роблячи нещасним. Ти став сам собі хазяїн, ти працював руками й міг поберегти голову — повністю звільнити її для вечірніх занять літературою. Потім, не знаю точно коли... стало здаватися, що життя тут для тебе нехороше. Стільки часу проводити в підвалі, так пильно переглядати ці старі папірці, всю цю давню історію... Ти розмовляєш у сні...

— У сні? — перепитав Джек. Обличчя виразило обережне здивування. — Я розмовляю уві сні?

— Майже завжди нерозбірливо. Один раз я прокинулася, щоб сходити в туалет, а ти казав: «До біса, хоч гральні автомати внесіть, ніхто не довідається, не довідається ніколи». Іншого разу ти мене розбудив — кричав: «Маски геть, маски геть, маски геть!»

— Господи, — сказав Джек, потираючи обличчя рукою. Він здавався хворим.

— А всі старі звички, звички п’яниці! Жуєш екседрин, увесь час обтираєш губи. Щоранку всім незадоволений. І крім того, ти ще не зумів закінчити п’єсу, правда?

— Ні. Ні ще, але це тільки справа часу. Я обмірковував інший... новий проект.

— Готель. Це проект, щодо якого тобі телефонував Ел Шоклі? Щоб ти дав йому спокій.

— Як ти довідалася? — гаркнув Джек. — Ти що, підслухувала? Ти...

— Ні, — сказала вона. — Я б не зуміла підслухати, навіть якби хотіла. Ти зрозумів би це, якби не обманював себе. У той вечір ми з Денні сиділи внизу. Комутатор замкнений. Працював єдиний телефон на весь готель — наш, нагорі, бо він підключений до зовнішньої лінії напряму. Ти ж сам мені пояснював.

— Тоді звідки ти довідалася, чого зажадав Ел?

— Денні сказав. Він знав це. Так само як іноді знає, куди поділася яка-небудь річ або що люди подумують про розлучення.

— Лікар говорив...

Вона нетерпляче потрясла головою.

— Лікар — шматок лайна, ми обоє це знали. Пам’ятаєш, як Денні сказав, що хоче подивитися на пожежні машини? Яке ж це передчуття — він же був зовсім малюсінький. Він знає. І тепер я боюся...

Вона подивилася на синці в Денні на шиї.

— Ти справді знав, що мені телефонував дядько Ел, Денні?

Денні кивнув.

— Тату, він по-справжньому сказився. Тому що ти дзвонив містерові Уллману, а містер Уллман подзвонив йому. Дядько Ел не хотів, щоб