Сяйво - Стівен Кінг

співати голосніше, голосніше. І тут хто-небудь тицьне тобі в руки молитовник і скаже: «Співай з нами, брате. Якщо хочеш залишитися на Візку, доведеться співати ранок, день і ніч безперервно. Особливо ніч». Тоді й розумієш, що таке цей візок насправді, Ллойде. Це храм із ґратами на вікнах — храм для жінок і в’язниця для тебе.

Він замовк. Ллойда не було. Гірше того, він тут із самого початку не з’являвся. Не з’являлася й випивка. Тільки люди в кабінках, люди з балу-маскараду — Джек чув, як вони придушено сміються, затискаючи роти долонями й показуючи на нього пальцем. В очах іскрилися крихітні жорстокі вогники.

Він знову крутнувся до них.

— Залиште мене...

(самого?)

Усі кабінки були порожні. Сміх завмер, як шерех осіннього листя. Джек досить довго не зводив широко розплющених потемнілих очей з порожнього бару. На чолі виразно пульсувала жила. Десь усередині його «я» росла холодна впевненість, упевненість у тому, що він втрачає розум. Він відчув нагальну потребу підняти сусідню табуретку, перевернути її й пройтися по кімнаті мстивим смерчем. Замість цього він знову повернувся до стійки й заходився голосно виспівувати:

Нумо, в гречку завернімо,

Нумо, заново почнімо!

Перед ним постало обличчя Денні — не звичне, жваве й насторожене, із сяючими широко розплющеними очима, а заціпеніле обличчя незнайомця, що нагадує зомбі: каламутні, байдужі очі, рот по-дитячому зімкнутий навколо великого пальця. Чого ж це він сидить тут, як похмурий підліток, і розмовляє сам із собою, якщо десь нагорі його син поводиться як деталь інтер’єру приміщення зі стінами, оббитими матрацами? Так, як за словами Воллі Голліса, поводився Вік Стенджер, поки людям у білих халатах не довелося приїхати й забрати його?

(Алея й пальцем його не торкнув! Чорт забирай, ні!)

— Джеку! — боязкий невпевнений голос.

Він так зачудувався й злякався, що, повертаючись, мало не впав зі стільця. У дверях стояла Венді. У неї на руках, нагадуючи блідого ідіота з фільмів жахів, лежав Денні. їхня трійця була вражаючим видовищем, Джек дуже гостро це відчув — ось-ось мусить піднятися завіса другого акту якоїсь старої п'єси, яка пропагує абстиненцію, — поставленої настільки погано, що робітник сцени забув заповнити полиці в Лігвищі Пороку.

— Я й пальцем його не торкав, — хрипло сказав Джек. — Відтоді, як зламав йому руку. Я навіть жодного разу його не шльопнув.

— Джеку, зараз це не має значення. Важливо ось що...

— Це має значення] — крикнув він. Кулак із тріском опустився на стійку, так сильно, що порожня вазочка для арахісу підскочила. — Має, чорт забирай, має

— Джеку, треба відвезти його з гір. Він...

Денні в неї на руках заворушився. Млявий, байдужий вираз обличчя почав ламатися, як товста кірка льоду, що приховує якусь поверхню. Губи скривилися, начебто від якогось дивного смаку. Очі розширилися. Мовби бажаючи прикрити їх, Денні підняв руки — і знову опустив.

Він миттєво заціпнув в обіймах Венді. Спина вигнулася дугою, і Венді похитнулася. А Денні раптом заверещав. Із напруженого горла один за одним, як стріли, летіли божевільні звуки. Вони немов би заповнили пустельний перший поверх і, наче банші20, верталися назад. Немов тут хором верещала сотня Денні.

— Джеку! — з жахом крикнула вона. — О Господи, Джеку, що з ним таке?

Джек, не почуваючи під собою ніг, зліз із табуретки — він у житті не був так наляканий. У який провал заглянув ненароком його син? У яке гніздо мороку? І що там виявилося, що вжалило його?

— Денні! — крикнув він. —Денні!

Денні побачив його. Він з несподіваною наполегливою силою вирвався в матері з рук, не дозволивши втримати себе. Вона позадкувала, налетіла на кабінку й мало не впала.

— Тату! — пронизливо кричав малий, підбігаючи до Джека, очі опухли й були перелякані. — Ой, тату, тату, це вона! Вона! Вона! Ох, тааааатуу...

Він стрілою влетів до Джека в обійми, так, що той похитнувся. Денні міцно обтопив батька, пригорнувся — спершу начебто зібравшись боротися з ним, а потім ухопився за ремінь і заридав Джекові в сорочку. Джек животом почував, як смикається розпаленіле личко сина.

— Тату, це вона.

Джек повільно перевів погляд на обличчя Венді. Його очі нагадували маленькі срібні монетки.

— Венді? — Голос тихий, майже мурчання. — Венді, що ти з ним зробила?

Приголомшена Венді, не вірячи власним вухам, витріщилася на чоловіка. Обличчя була блідим. Вона похитала головою.

— Джеку, ти ж повинен розуміти...

На вулиці знову пішов сніг.

29. Розмова на кухні

Джек відніс Денні в кухню. Хлопчик не переставав несамовито схлипувати, відмовляючись відірвати обличчя від грудей Джека. У кухні він повернув Денні дружині, що все ще здавалася приголомшеною й відмовлялася вірити.

— Джеку, я не знаю, про що він каже.

— Я вірю, — сказав він, хоча сам собі змушений був зізнатися, що настільки несподівана, запаморочливо швидка зміна ролей до певної міри тішить його. Але Джек гнівався на Венді всього мить: десь усередині все стиснулося — і минуло. У глибині душі він знав, що Венді радше обіллється бензином і чиркне сірником, ніж заподіє Денні шкоду.

На далекій конфорці пихкав на повільному вогні великий чайник. У свою велику керамічну чашку Джек кинув пакетик із заваркою й до половини налив окропу.

— Є шеррі для готування? — запитав він.

— Що?.. Так, звичайно. Дві чи три пляшки.

— У якій шафі?

Вона показала пальцем, і Джек дістав пляшку Від душі хлюпнувши з неї в чай, він поклав шеррі на місце й останню чверть чашки долив молоком. Потім додав три ложки цукру й розмішав. Цю суміш він відніс Денні, схлипи якого затихли, перетворившись на хлюпання носом і гикавку. Але він весь тремтів, а очі були широко розкриті й непорушні.

— Хочу, щоб ти це випив, доко, — сказав Джек. — На смак це хрінзна-яка гидота, але від неї тобі стане краще. Вип’єш за тата?

Денні ствердно кивнув і