Сяйво - Стівен Кінг

Промчавши по коридору в самих панчохах, Венді збігла у вестибюль, стрибаючи через дві сходинки. На покритий килимом прольот третього поверху вона не глянула. А якби глянула, то помітила б: на верхній сходинці, сунувши палець у рот, нерухомо й мовчки стоїть Денні. На шиї й під самим підборіддям спухли синці.

Крики Джека припинилися, але страх Венді від цього не ослаб. Вирвана зі сну голосом Джека, який звучав на давній високій, жахаючій ноті, що Венді так добре пам'ятала, вона все ще думала, що спить, а іншою частиною розуму збагнула, що прокинулася, і це лякало її значно дужче. Венді на п'ятдесят відсотків не сумнівалася, що, увірвавшись в офіс, виявить п'яного Джека, який зніяковіло стоїть над розпростертим тілом Денні.

Вона влетіла у двері. Джек стояв там, розтираючи скроні. Обличчя було білим, як у примари. Біля ніг розсипом битого скла лежав їхній приймач.

— Венді? — непевно запитав він. — Венді?

Схоже, здивування підсилилося, і на мить Венді побачила його справжнє обличчя — те, яке зазвичай Джек так добре приховував. Це було обличчя розпачливої, нещасної людини, пійманого в пастку звіра, якому не під силу впоратися з ситуацією і здатися без втрат. Потім запрацювали м'язи: вони ворушилися під шкірою, рот безвольно тремтів, адамове яблуко смикалося.

Зніяковілість і подив Венді відступили перед потрясінням: Джек готовий був розплакатися. їй доводилося бачити його плачучим, але відтоді, як він покинув пити, — жодного разу... та й у ті дні він плакав, тільки наклюкавшись до чортиків і перейнявшись патетичним жалем до себе. Він був міцним хлопцем, натягнутим, як шкіра на барабані, і така втрата контролю над собою знову перелякала її.

Він підійшов. На нижніх повіках уже набрякли сльози, голова мимоволі трусилася, немов марно намагалася прогнати цю бурю почуттів, груди зводили судорожні зітхання, що злилися в потужний, болісний схлип. Ноги, взуті в тапочки, спіткнулися об шкалки радіо, і Джек буквально впав дружині в обійми, вона навіть відхитнулася під вагою його тіла. Її обдав подих чоловіка, але спиртним не пахло. Звичайно, не пахло — тут немає ніякої випивки.

— Що сталося? — Вона втримувала його як могла. — Джеку, що це?

Спершу йому вдалося тільки схлипнути. Він тулився до дружини, хапаючись за неї так, що їй стало нічим дихати; притискаючись обличчям до плеча Венді, він трясся і мотав головою — безпомічно, начебто щось відганяючи. Важкі схлипи було нелегко вгамувати. Джека всього трясло, під джинсами й сорочкою посмикувалися м’язи.

— Джеку? Що? Скажи мені, що сталося?

Нарешті схлипи почали перетворюватися на слова — спершу в основному невиразні, однак варто було потекти сльозам, як мова стала виразнішою.

«...сон, по-моєму, це був сон, але він був таким справжнім, я... це моя мати сказала, що по радіо буде виступати тато, і я... не знаю... він... він велів мені... не знаю... він кричав на мене...

тому я розбив приймач... щоб він заткнувся. Щоб заткнувся. Він помер. Не хочу його бачити навіть у сні. Господи, Венді, він помер. У мене такий кошмар уперше в житті. Більше не хочу. Господи! Це було жахливо».

— Ти що, просто заснув в офісі?

— Ні... не тут. Унизу.

Тепер він трохи розпрямився, припинивши тиснути на Венді своєю вагою, а безперервний рух голови взад-уперед спершу сповільнився, а потім припинився.

— Я там переглядав старі папери. Стілець туди приніс, сів. Рахунки на молоко. Нудна штука. Я, напевно, просто задрімав. І тут мені приснився сон. Мабуть, я прийшов сюди уві сні. — Він тихо й тремко усміхнувся просто їй у шию. — Теж уперше в житті.

— Де Денні, Джеку?

— Не знаю. А хіба він не з тобою?

— Він не ходив... з тобою униз?

Оглянувшись, Джек прочитав в обличчі дружини таке, що його власне обличчя напружилося.

— Ти ніколи не дозволиш мені забути про це, так, Венді?

— Джеку...

— Коли я буду лежати на смертному одрі, ти схилишся наді мною й скажеш: «Так тобі й треба — пам’ятаєш, як ти зламав Денні руку?»

— Джеку!

— Що — Джеку? — гаряче запитав він і схопився на ноги. — Скажеш, ти так не думаєш? Що я підняв на нього руку? Що я один раз уже підняв руку на Денні й можу це зробити знову?

— Я хочу знати, де він, ото і все!

— Нумо, репетуй, щоб твоя довбешка тріснула, тоді все буде гаразд, чи не так?

Вона повернулася й вийшла з кімнати.

На мить Джек заціпенів із обліпленою шматочками битого скла промокашкою в руці й дивився, як Венді йде. Потім він кинув промокашку в кошик для сміття, пішов слідом і наздогнав дружину біля стійки адміністратора у вестибюлі. Поклавши руки їй на плечі, він розвернув Венді до себе. Застигле, насторожене обличчя.

— Венді, вибач. То все через цей сон... Вибачаєш?

— Звичайно, — сказала Венді, не змінивши виразу обличчя. Задерев’янілі плечі вислизнули в Джека з рук. Вона вийшла на середину вестибюля й гукнула:

— Агов, доко! Ти де?

Відповіддю було мовчання. Вона пройшла до двостулкових парадних дверей, відчинила одну стулку й вийшла на розчищену Джеком доріжку. Доріжка радше нагадувала окоп — утрамбовані замети, у яких Джек проклав її, разом з тим, що нападало згори, доходили Венді до плечей. Видихаючи білі хмарини пари, вона ще раз покликала сина. Коли повернулася в будинок, вигляд у неї зробився переляканий.

Тамуючи роздратування, Джек розважливо сказав:

— Ти впевнена, що він не спить у себе в кімнаті?

— Кажу тобі, він десь грався, поки я в’язала. Я чула його внизу.

— Ти що, заснула?

— А до чого тут це? Так. Денні?

— Коли ти зараз спускалася вниз, ти заглянула до нього в кімнату?

— Я... — Вона замовкла.

Він кивнув.

— Так я