Меч і хрест - Лада Лузіна

У кінці моста її очікувала пробка.

Дарина зупинилася. Суворий блондин у сірому костюмі, що сидів за кермом «мерседеса», швидко застрочив щось на глянсовій візитці й мовчки простягнув її їй. Вигляд у нього був таким, наче він сам не розуміє, навіщо робить це.

– Жінко в червонім, ви неповторні! – розбещено проспівав голос ліворуч.

Дарина машинально поглянула на візитку:

«Олександр Стольников… Сашко? Ні, просто збіг!» —

І, пхаючи її в кишеню, виявила там розтерзаний вузлик із смердючою присухою.

– Гей, lady in red, давайте знайомитися! – наполягав нахабний лівий голос.

– Ви Сашко? – уточнила вона нервово.

– А як ви здогадалися?! – сторопів плейбой на червоній «шкоді».

– Дівчино, що це у вас за парфуми? – азартно принюхався хтось ззаду. – Навіть я відчуваю. Як вони називаються?

– Одеколон «Саша»! – істерично гаркнула вона, пришпорюючи мопед.

– А я теж Саша!

– І я…

– Дівчино, куди ви від нас тікаєте?!

Пробка розсмоктувалась, і з ризиком для життя амазонка завиляла між машинами, миттєво оглухнувши від обурених сигналів, а вирвавшись на Набережне шосе, роздратовано викинула з кишені смердючу ганчірку і вивернула шовкову підкладку.

Запах гару вдарив їй у ніс.

– Гей, шубко! – закричали із зустрічної смуги.

І Дарина з жахом побачила, як величезний танкоподібний джип «хаммер» розвертається, порушуючи всі правила, і переконано прилаштовується ззаду. За ним, звідки не візьмися, з’явився чахлий безжурний «жигуль» з ароматизованою ялиночкою під лобовим склом.

– Червона шапочко, я тебе з’їм! – заіржав спітнілий хлопець, оголяючи іржаві зуби.

Його вже обганяла червона «шкода»: обличчя плейбоя за лобовим склом було злим і азартним. Він ударив по керму – і його судомний гудок протрубив для Дарини, як мисливський ріг.

Землепотрясна невиразно застогнала і помчала по набережній, боячись оглядатися назад.

Ззаду нестямно сигналили. Огинаючи Поштову площу з Річковим вокзалом, вона помітила: за нею мчить уже цілий ескорт, п’ять чи сім машин. Зустрічні водії гальмували, округлюючи здивовані очі. Перехожі завмерли на тротуарах.

– Дівчино, а чого вони за вами їдуть? – наздогнав її страхітливий джип «хаммер».

– А ви чого? – перелякано пропищала Чуб.

І почула: за її спиною дві чи три машини з гуркотом врізалися одна в одну. Хтось закричав…

Вильнувши з переляку, бідний загнаний «поні» потрюхикав по Володимирському узвозу, що розтинав дві гори. Праворуч здіймалася Володимирська гірка, порізана нестерпно крутими підйомами цегляних стежин, які деруться до чавунного Хрестителя Русі та Чортової гори, що причаїлася поряд із ним. Ліворуч збігала вниз до Дніпра Олександрівська гора із захованим під нижнім пам’ятником Володимиру святим хрестильним струмком.

Ззаду було пекло.

«Хаммер» уперто висів збоку, прикриваючи Дарину своєю значною масою. Здається, тільки це й рятувало її від збожеволілого ескорту мисливців, що гнали її, як бідолашного русака. Нетерпляча плейбойська «шкода» спробувала обігнати стотисячний джип і в’їхала у випадкову «мазду» на зустрічній смузі. В істеричну какофонію врізалася далека міліційна сирена. Дві руді білки перелякано понеслися вгору по косогору Володимирської гірки. Запах гару не зникав. Він мчав за нею. Ним пропахла кожна пір’їна її шуби, і Дарину лякало відчуття, що мопед горить під нею, обпалюючи розжареними боками її голі литки.

«Але ж я викинула її! – подумки простогнала вона, знову засовуючи руку до кишені та з розмаху потрапляючи пальцями в шовкову діру. – Мамо!»

Чортова суміш з добавкою з обстрижених нігтів розсипалася десь під підкладкою!

Їй кінець.

Вони не відв’яжуться.

Боже, скільки ж у цьому Місті Сашків?

– Дівчино, вам допомога не потрібна? – кругле чоловіче лице стривожено дивилося на неї з джипа. – Що ви їм зробили?

– Допоможіть! Благаю! – зацьковано закричала вона.

Праворуч уже промайнув єдиний на Володимирському будинок № 1. На неї невблаганно насувалась Європейська площа, заповнена неповоротким безладним натовпом демонстрантів, які повільно стікали від Верховної Ради і збиралися продемонструвати себе на недільному Хрещатику. Багатолюдна демонстрація з прапорами і плакатами перекрила рух, заповнивши увесь круг. Угорі, на Грушевського, маячили машини, що застопорилися. На тротуарах рябіли волошкові сорочки міліціонерів.

«Боже! Зараз їх задавлять! Мої в’їдуть у них! Вони не встигнуть загальмувати!» – підстрибнуло в Дарининій голові, і перш ніж новоявлена Єлена Троянська встигла подумати ще хоч щось, вона відчайдушно зірвала з себе трикляту шубу і з силою відкинула її геть.

Пролунав виск гальм.

Мигцем озирнувшись, вона побачила: рогатий «хаммер» став упоперек дороги, перегороджуючи шлях іншим. Із-за джипа вирулила машина ДАІ з синьою блималкою на даху і люто рикнула, одурівши, бачачи голу винуватицю злочину.

Мимохідь вихопивши з чиїхось рук опущений прапор, Чуб, проігнорувавши ближню Трьохсвятительську, помчала прямо – по пішохідному Хрещатику, маневруючи між переляканими мімами, торговцями повітряних куль, сім’ями і солодкими парочками, – сподіваючись, що даішники не зважаться давити людей. Загальмують. Відстануть. І вона втече від них по Прорізній, що плавно переходить у жаданий Ярославів Вал.

Чуб абияк обгорнулася полотнищем прапора.

«Мала рацію Марійка: не можна здуру відьмувати!» – запізніло вистрілила їй у скроню вбивча правда.

– Дівчино в національному прапорі, зупиніться! – прокричав посилений рупором голос ззаду. – Дівчино в національному прапорі, зупиніться!!!

– Ось ця квартира, – Марійка відсмикнула золоту плюшеву занавіску.

Її супутник зайшов до круглої кімнати вежі й збентежено оглянув позолочені книжкові ряди та камін із трьома мармуровими кішками, що підпирали вухами високу камінну полицю. Живих кішок чомусь не спостерігалося. На щастя, Миру було не дуже гаразд і без котів, які розмовляють.

– Я розумію, ти мені не віриш… – почала Марійка.

– Ні-ні, – зачастив він, хвилюючись. – Не те щоб не вірю. – Мир схвильовано опустився на канапу. – Просто… Нумо ще раз усе по порядку. Ви