Меч і хрест - Лада Лузіна

– У мене тут велосипеди, – нагадав він їй, заздалегідь горблячись у передчутті чергового прочухана.

– Велосипеди? – легко відреагувала Катерина Михайлівна. – Вони мені більше не потрібні. Залиш у під’їзді. Не треба, – присікла вона спробу прийняти з її рук важкий пакет. – Я сама.

Його монолітна хазяйка розпалася на фрагменти, що не стикуються між собою: звичні губи, що віддають зовсім не звичні вказівки, звичний костюм, що згинається в незвично м’яких рухах, звичні, незвично ніжні риси. І знову склалася воєдино в абсолютно нову й абсолютно не Катерину Михайлівну – викувану з чорного металу й начинену гримучою сумішшю жінку, навколо якої мовби пролягало заміноване поле.

До тієї, колишньої, міг підійти без страху тільки сапер. Здавалося, вона сприймає за образу вже сам факт, що хтось посмів помітити, яка вона гарна.

До цієї…

– Ви страшенно гарна! – сказав він дивно боязко й покаянно, раптом засоромившись своїх колишніх, безсторонніх почуттів до неї. – Дуже!

Звичайно, він завжди знав: вона гарна, але це знання було швидше теоретичним і раптом перестало бути знанням і стало почуттям, що накрило його з головою. Бо вона перестала бути смертельно гарною крицею, занесеною над його головою, а стала…

Він не знав, як сказати.

Знав лише, що відчував те саме, коли, три роки тому, вирушив із сім’єю в Америку до матері дружини й побачив своїми очима Ніагарський водоспад. Велетенський. Притягально страшливий. Страшенно прекрасний. Водоспад, який міг би поглинути тебе, як тріску, і однаково залишитися найпрекраснішим водоспадом, який не можна зненавидіти. Бо, дивлячись на нього, ти апріорі визнаєш за ним право на твоє вбивство.

– Гарна? Невже? – Хазяйка грайливо всміхнулась і, не дочекавшись, поки він відчинить двері, сама забралася в машину.

Гена розгублено подивився на злий шрам на її голій руці, що ще не зарубцювався до кінця, – він ніколи не бачив його раніше, але подумав зараз, що лише цей шрам і залишився від ненависної та ненавидячої Катерини Дображанської, немов уся її суть раптом сховалася в нім, стала ним – кривою й червонястою щілиною колишнього болю.

– На Хрещатик, у «Шато де Флер». Потім поставиш машину біля клубу й можеш їхати додому. Ти мені більше не потрібний.

– Зовсім? – перелякано спитав її він.

– Сьогодні, – розсміялася вона. – Відпочивай.

І здивувалася, несподівано усвідомивши, що він не дратує її, як завжди, а веселить своїм безвірним, осліплим поглядом.

Вона не пішла всередину кафе. Сіла у плетеному кріслі на вулиці й замовила собі апельсиновий фреш та пачку сигарет, хоча кинула палити кілька років тому. Без причин – щоб укотре довести: у неї немає звичок, є лише рішення. Але зараз ці колишні спроби довести собі власну крутизну здались їй смішними.

Змучена самовдосконаленням, колишня Катя канула в Лету. Катя ліниво сперлася ліктем на стіл і, злегка нахиливши голову, «поставила» на долоню перетнутий двома довгими балконами будинок № 15 на протилежному боці Хрещатика.

«Іменем Отця мого…» – почала вона про себе. І від відчуття, що досить вимовити ще двадцять три слова, і цей ошатний восьмиповерховий будинок із п’ятьма кокетливими кокошниками мансард і дорогим скляним магазином унизу, що зайняв козирне місце між Пасажем і метро «Хрещатик», покірно складеться сам собою, покриваючи сотні людей, що уявляють себе вільними, – всередині стало просторо і нескінченно.

Двадцять три слова. Всього двадцять три слова! А скільки ще тисяч слів чекають її в книзі істинної Влади!

– Ваш фреш і сигарети.

– Принесіть келих мартіні. Б’янко.

– І приплюсуйте до мого рахунку, – пролунав рівний чоловічий голос.

Катя повільно повернула голову, вже складаючи губи перед глузливими грубощами на адресу надмірно самовпевненої жертви її краси, але побачила над собою двоє блідо-блакитних очей і від несподіванки буркнула здивовано й безглуздо:

– Ви гадаєте, вона може відняти?

– Я гадаю, вона може помножити, – всміхнувся блондин без натяку на веселощі.

Його рука з блакитноокою каблучкою запобігливо піднесла їй запальничку. І прикурюючи, Катя заінтриговано заглянула йому в вічі – там була завірюха, відчужена й абсолютно бездушна до її очей і обличчя.

– Ми ж, здається, зустрічалися, – сказала Дображанська, хоч сказати це мала зовсім не вона, а той, хто нахабно нав’язав їй своє сусідство. – В «Центръ колдовства». На Подолі. А ви туди причину знімати приходили? – сказала вона в’їдливо.

Дивно: вона раптом перестала почуватися всесильною.

– А ви, – елегантно посміхнувся він, – напевно, хотіли навести її на ворогів? Упевнений: у вас це вийшло.

Катя подивилася на нього спідлоба, намагаючись розшифрувати небезпечні слова, але у блондина був непроникний вигляд людини, що лише ввічливо підтримала чужий жарт.

– А ви займаєтеся організацією виставок?

– Ви вже знаєте? – ніскільки не зніяковів він.

– Я все про вас знаю, – парирувала Катя. – Навіть те, що за сумісництвом ви лагодите труби, що прорвалися.

– Я – труби? – Альбінос запитально звів сріблені брови. – Пробачте, я вас не розумію.

– Тільки не робіть здивоване обличчя, – несподівано розсердилася вона. – Позавчора я познайомилася з дівчиною в «Центръ». Вона була в черзі за мною. І вона сказала: ви працюєте з її батьком. А батько її ліквідовує повінь на Фрунзе.

– Он воно що… – Зимові очі блондина вкрилися зсередини інеєм. Але, на Катине розчарування, він здавався скоріше спантеличеним, аніж викритим. – Значить, він лагодить труби, – нестерпно нудотно озвався альбінос. – Втім, чого я дивуюсь?

– Хто він? – недовірливо уточнила Катерина.

– Мабуть, мій брат.

– Тільки не кажіть, що він ваш близнюк! – остаточно перестала вірити йому вона.

– Лише зовні, – заспокоїв її блондин. – В усьому іншому він – моя повна протилежність. Я не бачив його вже багато років, – він у задумі надув губи і, немов зважившись на щось, вийняв із кишені